Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Книжник обережно вирівнював і перегинав аркуші міцного й цупкого паперу. Пучками пальців, а вони були в нього украй чутливі, відчував: папір добре проклеєний. Він не помилився тоді в лавці, коли обмацував зразки з різних пак, що їх привезли венеційці до Києва. На такому папері атрамент лягатиме рівно, не повзтиме, як на польському чи німецькому.

Обережно перегинав аркуші двічі. На згинах вирівнював кістяним ножичком, зробленим із довгого ведмежого ікла. Подумав, подумав і вирішив: для себе можна й малесеньку книжечку зробити. Вона незгірше виглядатиме, ніж велика. Адже можна тонким пензликом вималювати і тонким пером так виписати, що буде не книга, а справжня золотарська річ. Та й легше таку книжечку вберегти і з собою носити. І тоді без зайвих витрат вистачить паперу і на карти.

Віконця мірошникової хати були невеликі, й на стіл досить світла падало серед дня. А тільки сонце починало котитись до обрію, в хаті ставало сутінно й доводилось присмерк розбавляти свічкою.

Книжник був людина досвідчена і зразу без похибки вибрав розмір літер і пробілу між рядками. Щоб ніде не схибити, наклав на аркушик дерев’яну рамку із туго напнутими струнами. І, по струнах посуваючи, кістяним ножичком розліновував цупкий папір. З папером треба поводитись обережно. Ледь де перетиснеш вістрям — і вже буде глибока риса. Вона одна зіпсує цілий аркуш! Це вам не шкіра-телятина. Проведеш, як проріжеш, шильцем рису через увесь аркуш пергаменту — і ніякої порчі! А з папером, хоч він і венеційський чи генуезький, треба бути вкрай обережним. Як зготував все до письма, то відчув непереборну дрімоту. Але, перш ніж влягтися на лаву, все ж зачинив двері на добру запору та ще й клином внизу біля бігуна застовбив.

Книжник спав, і йому снилось списування в одному московському монастирі. Переписував «Діяння апостолів». Забаглося йому показати своє вміння та хист, то він і буквиці поприкрашав всяким зіллям: і крином, і виноградом, і волошками, і калиною. А на берегах сторінок вималював малесеньких вершників, левів та різних птахів, від орлів до удодів. Чернець, що відав книжним начинням та фарбами, уважно придивлявся до старання молодого киянина. Довго короткозоро приглядався до всіх буквиць, візерунків та малюнків. Пішов із скрипторія, проказуючи із здивуванням: «Не книга, а справжній вертоград з квітами». А після обідньої служби викликали Книжника до покоїв єгумена. Єгумен довго й докладно розпитував Книжника про все його життя. І про книги, які він переписував у Києві. Слухав єгумен, приязно киваючи, особливо коли про Вітовтові утиски оповідав Книжник. Кивав також, коли розповідав про Володимира Ольгердовича, як той хотів утвердити грецьку віру й не давав волі латинським патерам. Коли Книжник скінчив, єгумен замислився, правицею показуючи, щоб молодик помовчав. Вирік зрештою, втопивши у засмагле лице сірі жорстокі очі, не посміхався вже.

— Треба очищатись, сину! Тільки тому тобі вибачається, що ти старався, не розуміючи, яка спокуса увійшла б у серце віруючих. Істинно віруючих. Всьому належить своє місце. Погляд повинен радіти від споглядання ікони, слух — від благісного співу. А книга — для того, щоб її читали розумом через очі. І не повинна вона мати стороннього узороччя та зайвих знамен. Це все спокуса і єресь, коли ви, кияни, і ворохобні новгородці засмічуєте книги всякими світськими зображеннями. Ви впали в єресь, бо не маєте справжнього христолюбивого володаря. А новгородці попали в диявольську єресь, бо їхні пастирі про світську владу дбають більше, ніж про дух. І взагалі, Новгород впаде. Бо його можновладців обуяла гординя. А чадь проста гірше татарви смердючої — п’яниці, нероби, злодюжки та ушкуйники. Новгородці дійшли до того, що пільги дають німцям і дозволяють латинські храми зводити!.. Отож до ранку всі сліди свого душевного блуду вичистити. І затям, синку мій, — не твоя турбота знаменати всякі візерунки, та звірів, та люди. Це зроблять знаменальщики. І швидше за справжніми християнськими канонами. Іди з Богом і все затям назавжди! Іди й виконуй мій урок! Амінь!

Наче побитий цуцик, нахилився Книжник поцілувати випещену руку єгумена. Й поплентався до скрипторію власноручно вичищати з книги свою роботу. Книжникові під кінець праці різало очі від сліз — чи то від напруги, чи від образи. Рано-вранці навідався чернець, пожалів Книжника і подав йому флягу з вином, щоб збадьоритись. Чи після безсонної ночі, чи від гризот душевних не втримався Книжник й вихилив добру чару. І зразу ж міцно заснув за столом. Ну а після цього Книжника відлучили від списування, поставили зі старих і ушкоджених пергаментів зчищати непотрібні тексти. А що було непотрібне, те вирішував єгумен.

— Е ні, тут я сам собі єгумен! — закричав Книжник уві сні і від власного крику прокинувся й сів на лаві.

Крізь віконце на стіну били промені яскравого сонця. Книжник тому несказанно зрадів — слава Богу, розпогодилось. Протер рукою очі і, нашвидку проказавши молитву, схилився до паперу. Ось вона, найщасливіша мить, — зараз він почне списувати свою книгу, для себе! І прикрасить кожну сторінку такими квітами, таким зіллям, таким узороччям, звіриною та птаством, що буде все як у райських кущах, як у вирії. Опустив перо в каламар, струсив, щоб зайва рідина не зіпсувала початку роботи, і, затамувавши подих, поклав перші слова на цупкий, білий папір. «Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог, — показати слугам своїм: чому належить статися незабаром… Блажен, хто читає і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написанного в ньому, бо час близько».

Книжник відвів руку з пером набік. Оглянув рядки рівних, карбованих літер. Заплющив очі й пошепки проказав, задихаючись від захвату, від радості, від того, що він нехай хоч трохи, а все ж прилучається до цієї мудрості, до прозріння, до неймовірних видінь Богом надхненого патмоського в’язня. «Дякую тобі, святий Боже, що сподобив мене! Це радість незрівнянна, коли розумієш списане. І ще більша радість, коли сам множиш джерела мудрості!» Далі Книжник відчув піднесення душі, аж співати хотілося, а своїх слів бракувало, аби висловити-захоплення. Думав лише, що від радості він геть п’яний. А ще десь думка, чи то мрія, чи то бажання, чи, може, заздрість до славетних а чи й не славетних пророків чи ворожбитів. І крізь все інше радісне проникало десь із глибини, із часу, із потаємної схованки одне постійне бажання — знати, що ж буде далі. Що буде тоді й отоді? Що буде з тим і тим? Що буде із самим тобою?!! Та цікавість до будучини, бажання витлумачити пророцтва супроводжували його із самого малечку. Почалося все з одного гостювання, як він ще був зовсім маленький. Гульбище було таки знамените. І був там один здоровий чоловік. Він пив без міри, обжирався варениками та галушками і танцював так, що столи двигтіли.

А один чоловік, славний знахар і цирульник, то він сказав батькові: «Завтра читатимеш йому „Заупокой“! — „Тю на тебе, — обурився батько. — Схаменися! Та він тут усіх нас переживе. Його й довбнею не доб’єш!“ — „Не від мене залежить, чи йому жити, чи не жити. Знаки бачу. От вони мені й говорять. А що буде — то не моє пророцтво. То будучина виголошується моїми вустами. Я лише сурма, що в неї сурмач дме. І нічого від мене не залежить. Я тобі прорікаю: не йди сьогодні з ночі по рибу. Краще почекай, коли тебе покличуть „Псалтир“ читати. Родичі його багаті, гонористі. І заплатять щедро…“ — „Та як ти таке можеш говорити? Побійся Бога!“ — „Як знаєш. А я своє сказав…“

Батько Книжників не став слухати того сатанинського пророцтва, а пішов з ночі рибалити на Оболонь. Риби багато не приніс, та ще й застудився. І, може, з тиждень бухикав. Ледь голос не втратив. Самі можете зрозуміти, що то значить для дяка голосом підупасти! А той здоровань на світанку, коли батько десь там кармака на судаків закидав, сіпонувся кілька разів у п’яному сні та й віддав Богу душу: І над покійником не Книжників батько читав „Псалтир“, а дяк із сусідньої церкви. Тому дякові стільки підношень зробили, що потім уже ніхто такого не пам’ятав!..

Книжник стріпонувся, стряснув плечима, немов вивільняючись від невидимого повороззя, і заходився далі списувати свою улюблену книгу. Натхненний Іоанн звертався до церков, і хвалив їх, і попереджав, і ганив, і картав, а Книжникові здавалося, що то він сам, як той Богослов, застерігає, і сварить, і умовляє ті монастирі, церкви та міста, де сам бував. Писав, і писалося так, що не усвідомлював, коли й до комина сідав, аби зготувати собі соломаху чи юшку з яшної крупи та солоних грибів, коли спав і в який час — прокидався. Поринув у „Письмо“, і воно наповнило його силою і радістю. Хоча і писав, і бачив він, і відчував речі страшні своєю силою і прекрасні у своїй незбагненності та жахові.

Розтанули перед ним закіптявілі стіни зрубу, позолотився рудий глиняний комин до сліпучого блиску, а світник, довбаний з вільхи та вмазаний глиною, став осяйним світильником на престолі.

Погода трималася вже кілька днів просто несказанна, нечувана для такої пори року. Без вітерцю» без туману, без жодної хмарини. Кричали голосами удавлеників злодійкуваті сойки на паркані млина, щосили бив у дзвінкого дуба дятел, а над дібровою писав кола в прозорім повітрі смугастий яструб.

А Книжник все писав і писав.

І боярин Сергій із своєї садиби не гукав його до себе і сам до нього не з’являвся.

Почав Книжник списувати того дня розділ шостий і дійшов до вірша дев’ятого. І враз наче й перечепився, перестав списувати. Щось йому таке в повітрі чи десь за пагорбами там відчулось. І не міг він переписувати далі, а почав читати дев’ятий вірш: «Коли відкрив п’яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. 10. І закричали вони голосом великим: Щоки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу — тим, хто живуть на землі?!» Книжник прочитав ці рядки тричі підряд і не відчув у собі справжньої впевненості, щоб списувати далі. І твердості більше в руці не було.

Книжник заплющив очі, проказав коротку молитву, прохаючи у Всевишнього допомоги у своїй слабині. Але знов-таки впевненості йому не додалося — неспокій муляв йому душу. І він вирішив, що настав час відвідати боярина. Та’ й причина наче була для того вагома — свічок вистачить не більше, ніж на дві ночі. А до Києва так не хотілося волочитись. Ні, ноги, дай Боже, ще були невтомні, як і під час першої подорожі в Московщину. Часу, часу шкода. Поки туди-сюди — і дня нема! Треба до боярина піти. Звичайно, і з боярином доведеться часу згаяти. Може навіть статися — якщо божевілля його за цей час посилилось, доведеться йому грати і для виду вина випити. Хоча, щиро кажучи, йому вино зараз було відразливе. Але, здається, незважаючи на біснуватість боярина, Книжникові вдалося привернути його душею до себе. Он який щедрий дар одержав від нього! Хіба міг він щось подібне одержати від когось із нових можновладців?! Нехай боярин і наврочений, але ж він щедріший за всіх! А вони, всі ці вельможні, і наші, і зайди, волиняни, й литвини, і литовці, хіба вони хоч шеляг дадуть? Та вони всі тепер такі, що задарма і по лаві не посунуться!.. І припасів треба попрохати, якщо при тямі і в добрім гуморі. Хоч якщо при тямі, то Книжник його ублажить. І тоді боярин щедро поділиться своїми припасами.

Більше розмірковувати не став, а вийшов на сонячне подвір’я. Примружився і задер голову. Чистісіньке блакитне небо, чорні стовбури дубів з купами пожухлого листя. Те листя до наступної весни шерхотітиме і вдень, і вночі навіть від легкого подиху повітря. Сонце таке тепле, ніби зараз не осінь, а весна-красна.