Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Кримські аспри, денарії Вітовта, півгроші Ягайла…

— Поляки нині найміцніші. Давай Ягайлові…

— Побійся Бога. Хіба ці папірці коштують стільки? Їм ціна — ординський мідний пул!

— Якщо тобі потрібні, то варті того! І не вилигуйся. Заробив у ляхів купу срібла своєю дудою та ще й торги ведеш. Чи я тебе не виручав, як тобі кишки всихали?.. Давай монету. І не май мене за дурня — якщо тобі карти потрібні, значить, ти щось задумав. Ти з цього будеш мати зиск, і я хочу щось мати!

Книжник скривився, мов від гіркої цитрини, видлубав із широкого шкіряного пояса срібло і тихо посунув по липкій дошці шинквасу. Ховав до торби загорнуті в ганчірку засмальцьовані карти і все обурено хитав головою. Притьмом допив чару й заковтав кусник хліба. Озирнувся на столи і лави з конюхами і, не вгледівши, щоб хтось його пильнував, вискочив на вулицю.

З Дніпра тягло холодним, вогким вітром. Загортаючись у довгополу сіру свитку, Книжник просто біг подалі від води. Скоріше б у затишні улоговини між пагорбами! Шлях далекий, а треба встигнути до вечірньої зорі на хутір боярина Сергія.

Часом крізь швидкі сірі хмари пробивалось слабке осіннє сонце та виднілась блідо-блакитна небесна баня.

Книжник опустив руку до торби й намацав ганчірку з колодою карт. Спочатку подумки вилаявся на здирницький задаток. А потім зі щирою радістю почав мріяти, як він усіх цих королів, та придворних дам та лицарів, та всі чотири знаки червоної та чорної мастей перенесе, перемалює на гладесенькі, теплі липові дощечки. Затим вигострить, як лезо бритви, книпик і зачне обрізати кожну рису малюнка, звільняючи абриси на дерев’янці. І те все для самого себе! І книга, і форми для гральних карт — все своє…

Як не поспішав Книжник на хутір, а ступив туди, як уже сонце закотилось за пагорби, впала імла. Високо серед швидких хмар часом іскрами мигали височенні, холодні зірки.

Книжник спочатку рипнувся до боярської «вежі», щоб попроситись на ночівлю до боярина. Там у всіх трьох вікнах світлиці блимало золотом. Та странній спинив себе. Подумки сказав: «Тоді піду, як покличе. Він, без сумніву, наврочений. Він чогось смертельно боїться… Ще розрубає зі страху!.. Цур йому, пек! — сплюнув через плече, тоді ще й перехрестився. — Боже, прости мене грішного! Якщо ж він при тямі, то змусить пити і грати пісні. Ні, ні, треба братись до праці. Все є, все є! Чого ж тобі, дурню, ще треба?!!» І Книжник бояриновими ключами спочатку відкрив ворота млина, а тоді мірошникову малесеньку хатку. Став на порозі перед чорним отвором покинутого житла. Важкий, гіркий дух перетлілого зерна й вугілля та сажі з комина.

Ударив щербатим кресалом у рожевий камінь, і на трут сипонули вишневі іскри, трут заблимав краплиною жару. Зайнялася стружка берести і освітила маленьку істобку. Хоч зруб був, може, два сажні на чотири, зате й піч була з комином, що вростав у стелю. І світник широкою чорною рурою завис біля передпічного віконця. На гратнях навіть лежали припорошені пилом смоляні скіпки.

Книжник підніс берестину до скіпок. Спочатку вогонь кинувся по гратнях, то там, то тут сажа вибухала іскрами та високими язиками. По чотирьох стінах забутої оселі застрибали червоні й золоті відблиски, застрибала, закрутилась людська тінь…

До самісінького ранку з усіх вікон бояринової оселі та з хати мірошника лилося яскраве світло. Тільки з багатих хоромів не долітало жодного звуку. Світилися вікна світлиці — і все. А з хати мірошникової по всій околиці долинав гуркіт хатнього начиння, рипіння дерев’яних половиць, гуркіт чи то молотка, чи сокири.

Сонце вставало десь за дубовими гаями, за червоними кленовими пагорбами, над червоним опалим листом між чорними стовбурами.

В ті ранкові сутінки ступив Книжник. У правиці — старе, розсохле цебро. Рукави закасані по лікті. Спустився по шістьох кам’яних сходинках до дзюркотливого джерела. Над витоком сивим димом клубочилась пара. Тільки тут, нахилившись до джерела, відчув Книжник, що він мерзне і що таки стомився. Із розсохлого цебра нитяними цівками била кришталева вода, він подалі відставив руку, щоб йому не замочило ходаки й ногавиці.

Пройшовши півдороги до хати, схаменувся, що не можна перед списуванням напружувати правицю. Перекинув цебро до лівиці, та якось незручно — розплюскав воду на обидва ходаки і онучі. І пошкодував, що не у перекупки сидітиме зиму, а на далекім і небезпечнім хуторі. Небезпеку на хуторі він відчув не тільки тому, що боярин навіжений і в своїй біді напружений, як тятива куші. Книжник знав, від кого — не пам’ятає тільки, — вже два роки немає нікого на млині. Якби не товстий шар їдучого, гіркою пилу та сліди мишачого бузувірства, скрізь було все на своїх місцях. І посуд, і хатнє начиння, всяке знаряддя. Навіть під лавою коло сіней дві сокири: маленька та велика. І ще добрий молот із кількома клинами сталевими й дубовими.

Чим більше знаходилось у хаті всяких речей й чим більше було видно у всьому лад, тим неспокійніше ставало Книжникові.

Він вилив воду із цебра у здоровезну макітру і, витерши мокрі руки об поли сірої свити, поспішив до світника. Підкинув останні скіпки на решітку, спалахнуло яскраве світло, яке ще могло посперечатись із блідим світлом із передпічного віконця. Книжник швидко зарухав пальцями в повітрі — розганяв кров. Коли в пальцях поновилась рухливість, він витяг карти' й почав їх із шаленою швидкістю тасувати і кидати на вишкрябані дошки столу. Перекладав, пересовував, перевертав, поки з обшарпаних, засмальцьованих карт утворився дивний малюнок-візерунок. Спочатку Книжник похмуро і пильно вдивлявся у карти. Але після того, як поміняв місцями три карти, насуплені брови його розійшлися. І він посміхнувся, відступив від столу. Потім повернувся до столу, ще переклав дві карти й задоволено потер руки.

І до самого обіду й пальцем не торкався карт. Тільки час від часу полишав свої клопоти й споглядав карти з веселим лицем.

Книжникові їсти хотілося, аж починало часом нудити. Проте він не заходився коло печі, а взявся до свого діла. Перш за все перерахував аркуші паперу і прикинув, скільки зошитів він зробить, якщо аркуш зігнути вдвічі і вчетверо. На два однакових «Одкровення» вистачить, якщо списувати не дуже великими літерами напівуставу. Але тоді бракуватиме на карти. Звичайно, для простої гри їх можна і на бересті вималювати. Та, по-перше, не буває двох однакових шматів берести. І в такі карти «на інтерес» ніхто з тобою не сяде грати. По-друге, берестові кому продаси, як раптом скрутно стане?! А от паперові, якщо для них вирізати добрі дерев’яні форми, можна надрукувати, і не один раз. І, продавши, мати якусь копійку. А ті форми-дощечки, ніби для тонкої вибійки, при собі носити, якщо їх тонко-тонко обтесати рівним теслом, перев’язати-перетягти ременем щільно. І будуть ТОДІ вони як невеличка товста книга. Робота гарлива, тонка. Повністю різати лише тузів, королів, дам та лицарів. А значки мастей — тільки по одному. Змастивши фарбою, відтискуй їх на папері скільки тобі треба: шість — шістка, вісім — вісімка, десять — десятка.