Розділ без назви (8)

«Чорт забирай!» — подумалося мені. Цей момент я тоді зовсім не завважив. Я вирішив поговорити з Крижем. Вистежив його. Зараз він був удома, а я підіймався сходами до його квартири. Проте я цілковито забув про одну важливу річ: надворі сутеніло, а всі вбивства траплялися з настанням темряви. Це, звісно, дурня, проте від цієї думки мороз пройшовся по спині.

Я затримався в Лізи. День виявився важким. Якщо не згадувати про жахливу ранкову знахідку, то на вечір іще додалася чергова сварка з Катею. Дівчина просто шаленіла від того, що її хотіли відрядити в село. Та все було вирішено. Завтра ввечері вони мали їхати. Батьки дівчат жили, у принципі, не так далеко від міста, але все-таки то село. Ще кілька років тому їхня двоюрідна тітка померла, після чого батьки вирішили переїхати. Дівчата ж лишились у Рівному.

Катю дійсно можна зрозуміти: у місті все ж цікавіше. Особливо для молодої людини. Утім, я теж наполягав на переїзді. Відтак Катя, здавалося, мене просто-таки зненавиділа… Що ж із тобою робити, Катюшо? «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — крутилася на думці дурна гра слів.

Парко. Страшенно починала боліти голова. Я стояв біля Крижевих дверей, але не наважувався подзвонити. Мені хотілося поспілкуватися з ним та спробувати викрити. Він щось приховував, і потрібно було будь-якою ціною дізнатися, що саме.

Я простягнув руку до ґудзика дзвінка, проте вкотре не наважився натиснути. Опустив руку до кишені. Намацавши невеличкий ніж, що про всяк випадок тепер носив, підстраховуючись від будь-якої несподіванки, трішечки заспокоївся. У під’їзді зависла, здавалося, мертва тиша. Раптом на якомусь із верхніх поверхів хтось щось крикнув, рипнули двері, і на тому натяк на присутність людини десь поблизу вичерпав себе. Я подзвонив у двері…

Дуже скоро двері прочинилися. Крізь щілину на мене дивився Криж. У ніздрі відразу ж ударив сморід горілки та тютюнового диму. Щоправда, від недешевих цигарок. «Поганенький ланцюжок, — подумалося тоді. — З таким можна вибити двері одним ударом ноги».

— Хто ви й чого вам треба? — грізно поцікавився Криж. Утім, його запитання не відповідало виразу обличчя. По його очах я чітко зрозумів, що на своє запитання відповідь він знає. Чолов’яга був напідпитку.

— Мене звати Назар, я від Заречнюка.

— Що? Не зрозумів. Заречнюк уже врізав дуба. Ти хто?

— Його давній знайомий. Ми з ним працювали разом в одній справі.

— Що за справа? — усе ще з підозрами розпитував він.

— Ви хочете, щоб я говорив про це тут? — Я озирнувся.

Криж зіщулив очі, трохи подумав та зняв із дверей ланцюжок. Я увійшов. За спиною зачинилися двері. У моїй голові запаморочилося. Я швидко озирнувся: Криж стояв за моєю спиною, і мені це було неприємно. Кивком голови чоловік указав мені йти на кухню. На маленькому обідньому столі стояла чвертка. Поряд — брудне блюдце із солоними огірками.

— Будеш? — запропонував він.

— У мене язва, я не п’ю, — довелося збрехати. Удома у ворога не їдять.

— Ну, як знаєш. — Він налив собі грамів сто. — Як ти на мене вийшов і чому я тебе ніколи раніше не бачив і не чув?

— Чому ти мене ніколи не бачив і не чув, я не знаю. А проте вважаю це добрим знаком. Виходить, у мене непогана конспірація. — Я посміхнувся.

Сів напроти нього за стіл. Озирнувся: складалося враження, що Криж тут лише ночував, надто вже сильний гармидер. Я продовжив свою історію:

— А сказав мені про тебе отой придурок Женька, брат Тьоми. — Я знову посміхнувся.

— А, отой ідіот? Хай йому. Я ще з першого погляду на нього знав, що йому не можна вірити. Не здивуюся, якщо то він прибив свого брата за якусь копійку, аби дістати наркотиків. — Він гмикнув, потім усе ще з підозрою запитав у мене: — Ну, а що тобі все ж від мене треба?