Розділ без назви (10)

— Так, можеш іти.

Високий худорлявий хлопець двадцяти п’яти років просяяв. Відтак подякував і вийшов із кабінету. Ще кілька хвилин Малашко продовжував досліджувати нову справу — крадіжку в ювелірній крамниці. Слідчий обдумував свідчення працівників магазину. Але йому нічого не йшло до голови.

Зовсім недавно поліціянтові зателефонували й сказали, що з’явилося дещо в справі Стаса. На столі зараз лежала папка, у якій містилися нові — він відчував, що цікаві, — дані. І слідчий просто не міг тепер зосередитися на справі про грабунок. Він спробував іще попрацювати, але потім рішуче відклав папери й зазирнув до папки.

Інформація, яку він там побачив, його просто-таки вразила. То був усього-на-всього один папірець. Спершу поліціянт навіть розлютився, подумавши, що нічого цікавого не може бути на одному маленькому аркуші. Проте Малашко помилився. Щойно він дізнався, що в день смерті Стаса до того приходив незнайомий. І не просто так заходив — вони довго про щось розмовляли. Це все зафіксувала камера спостереження. З відео було зроблено кілька фото.

Слідчий негайно поставив диск. «Що ж це було? — замислився Малашко. — І як так склалося, що йому тільки щойно про це повідомили?» Чоловік відчував, як від напруження пульсує кров у скронях. Довбаний новенький програміст! Так, нехай були проблеми з технікою, але ж чому цей запис потрапив до нього аж тепер?! Ну, нічого, він із тим ледарем іще розбереться!

Голосів чути не було. Розмовляли обидва молоді чоловіки абсолютно спокійно. Хоча ні, не так. Слідчий усе ж помітив певне напруження на обличчях обох. Особливо в чужинця. Стас із чимось погоджувався, із чимось ні. Спершу Стас дуже здивувався. Потім ніби заспокоївся. Малашко не знав, про що вони розмовляли. А проте видно було, що обидва чудово знають один одного.

Він потягнувся до мобільного.

***

Я вже давно поставив на Малашка та Ярика спеціальний дзвінок. Щоб відразу знати, що телефонує хтось із них. То був Пертіс, «Я, я і ще раз я». І зараз пролунала саме ця музика. Я навіть здригнувся, коли почув її. Глянув на Крижа. Цікаво, як вчинить цей псих, якщо я спробую потягнутися до мобільного? Криж ніби прочитав мої думки.

— Можеш відповідати. Однаково не зможу тобі нічого зробити зараз. Але то байдуже. Скоро ми знову зустрінемося. Пам’ятай, що я твоя тінь. Я завжди буду поряд. І я тебе не відпущу.

Я обережно потягнувся до телефону й, не поспішаючи, відповів. То виявився Малашко. Я нічого не казав, просто слухав.

— Ще раз здрастуйте! Ви мене чуєте, Назаре?

— Так, — вимовив я, не зводячи очей із Крижа.

Я знав, що він не жартує, я знав, що він неодмінно дістанеться до мене. Нехай не зараз. У цей момент він дійсно не міг мені нічого зробити. Не знаю, чому я тоді нічого не сказав про нього поліцейському. Щось мені завадило. Можливо, то була моя помилка. А можливо, ні…

Криж стояв і спокійно посміхався. Мені стало лячно від цієї спокійної й цинічної посмішки. Він дивився так, немов уже спіймав мене. Немов я вже належав йому. То був відчайдушний сміх. Я бачив, що він здатен на все. І разом із тим я нічого не сказав тоді слідчому.

Криж байдуже пройшов повз мене. Він уже сказав, що хотів. Попередив мене. Але я його не боявся. Я знав, що перемога буде на моєму боці. Відчував це. А інтуїція мене ще ніколи не підводила. Так я вважав тоді.

— Ви чуєте мене, Назаре? — повторив Малашко.

— Дуже добре чую, — мовив я, сам здивувавшись своєму глухому голосу.

— Ви можете під’їхати у відділок? У нас з’явилася нова інформація стосовно вбивства Стаса. Мені б хотілося дещо прояснити.

— Скоро буду, — пообіцяв.