Розділ без назви (10)

Я зупинився біля могили. Навіть не можу описати відчуття, що мене огорнули в цю мить. Якесь дивне хвилювання. Холодок укотре пройшовся моєю спиною. Подув приємний легенький вітерець. Я дивився їй прямо в очі. І не відводив погляду. Жінці було тридцять сім. А виглядала вона молодшою. І я знав, що зараз там, усередині труни, колись живе тіло просто гниє. Хробаки тепер живляться нею. Цікаво, там, певно, залишилися майже самі кістки. Не уявляю, який сморід мав би зринути з труни, якщо відкрити її. І черв’яки, повно черв’яків, що атакують її тіло й ласують ним.

Для цього ми живемо? Щоб колись нас жерли якісь хробаки? Цікаво, чи правда те, що в житті все відбувається не просто так? І якщо цьому вірити, то ці хробаки недаремно тут?

А Ліза вірить у душу. У те, що душа після смерті залишає тіло. Вона вірує в те, що наше тіло — лише оболонка, яка допомагає нам бути зримими в цьому світі. А головне — то душа. Вона в це вірить. А я?

Я знову підвів погляд угору. Той старий і досі блукав між могилами, немов щось шукаючи. І вже не так далеко, як раніше. Він починав мене дратувати. Хотілося побути самому. Хотілося посидіти біля могили тієї жінки, яка колись була людиною. І де тепер її душа, якщо вона є?

Люди вірять у живу душу, вірять у те, що після смерті є нове життя. І все це тому, що ми надзвичайно боїмося вмирати. І навіть ні, не так. Ми шалено боїмося того, що на нас чекає. Незнання. Невідомого. Ось чого ми так боїмося. То чи може людина прагнути власної смерті? Чи може це бути закладено в неї на підсвідомому рівні?

Я ще раз огледів могилу вбитої. Біля неї стояв кошик зі штучними квітами. Так, а хтось заробляє на смерті. Адже ці квіти коштують грошей. На труну, цю могилу теж потрібні фінанси. «Ніколи не забудемо тебе, любляча Мамо й Дружино!» Ось такий напис був на тій могилі. І близькі зараз оплакують її. І їм здається, що життя скінчене. А хто знає, може, воно й дійсно так?

Я пройшов повз іще кілька могил. Мені стало цікаво, де похований Федюкевич. І навіть де поховані Заречнюк і Альона. Я не міг згадати її прізвища. Проте обличчя обов’язково впізнав би. Та їхніх могил я чомусь не знайшов. Потім мені подумалося, що Заречнюк з Альоною мали б бути поховані десь раніше, бо вбили їх раніше. Але їхніх могил я не бачив. Може, не помітив? Їх тут стільки!

Щоб знайти, де лежить Стас, мені знадобилося ще хвилин зо двадцять. І ось нарешті я стояв перед ним. Фото тут ще не було. Я озирнувся. Здаля виднілися пам’ятники — то були старіші поховання. Чому всі пам’ятники або чорні, або сірі? А мені більше подобаються білі. Звісно, з часом вони посіріють. Але принаймні на перший час… Ці чорні й сірі теж із часом втратять пристойний вигляд.

За двісті чи триста літ це кладовище взагалі зникне. Ну, можливо, за чотириста-п’ятсот. Це доля багатьох цвинтарів. І тоді вже нас узагалі ніхто не згадає. Ніхто й не подумає, що ти колись жив на цій планеті. Ти станеш просто статистикою. Про тебе лише думатимуть: «Колись тут жило стільки-то й стільки-то людей». Я іронічно посміхнувся: навіть якщо це кладовище й існуватиме через п’ятсот років.

Посмішка зникла з мого лиця. Я уважно глянув на могилу мого колишнього друга. Друга, який зовсім недавно хотів позбавити мене життя. Друга, з яким провів стільки щасливих днів. Друга, якому я теж, зрештою, пообіцяв помститися після того, що він хотів зі мною зробити.

Дивно, але я й досі називав його своїм товаришем. Напевно, за звичкою. Я поклав букетик тих же штучних квітів на могилу. Поряд уже стояли схожі квіти в невеличкій зеленуватій вазі без води. Правильно, навіщо мертвим квітам вода? Я посміхнувся.

Біля поховання росли живі, нещодавно посаджені чорнобривці. Я не сумнівався, що то зробила Стасова матір. Завжди така лагідна й тиха жінка. І ніколи мене не любила. Моє обличчя спохмурніло. Я відчував те, як до мене ставляться інші. А вона мене недолюблювала. Це я знаю точно. Цілком можливо, що саме через неї ми зі Стасом кілька років майже не бачилися. Я навіть зараз уявляв собі, як вона намовляє свого синочка проти мене. Огидно!

Звісно, я знав, що Стас мені заздрив ще зі школи. Звичайно, я все це знав. І навіть без Лізи. Просто не хотів їй у тому зізнаватися. І Ліза теж добре розумілася на людях. Хоча, думаю, не настільки добре, як я. Мені завжди допомагає моя інтуїція. Але як же я не зрозумів, що було в Стаса на думці? Як я не розпізнав це бажання — убити мене — одразу? Навіть самому дивно.

Я сів на лавці біля його могили. Раз у раз у голові мерехтіли картинки з дитинства. Не можу сказати, що ми з моїм зведеним братом були справжніми друзями. Скоріше, навпаки. Особливо, коли ми стали старшими, бажання спілкуватися все більше й більше кудись зникало. А проте Стас ніби якимсь чином нас пов’язував. Можливо, тому, що, коли він був поряд, напруження між мною та Валеркою не так відчувалося. Не знаю чому, але щось відштовхувало мене від Валерки. Потім мій зведений брат поїхав. Затим усе це сталося зі Стасом…

У шлунку з’явилося неприємне відчуття. Щось аж крижане штурхнуло мене в животі й змусило все тіло напружитися. Дихання пришвидшилося. Ніздрі розширилися. То було дивне передчуття… небезпеки. Я не міг розпізнати, звідки воно йшло. Я напружився більше, інстинктивно відчуваючи чиюсь близьку присутність. Дихання моє майже зупинилося, я дослýхався й почув шурхотіння. Несподівано, як грім серед ясного неба, позаду наді мною нависла чиясь тінь.

***

Останнім часом вони все більше й більше сварилися. А минулого вечора він навіть її вдарив. Тепер Катя його по-справжньому боялася. Нещодавно він знову лихим прийшов із роботи. Вона залишила йому на кухні обід, а сама пішла до кімнати, посилаючись на погане самопочуття.

Дівчина й справді днями не дуже добре почувалася. Воно й не дивно, адже він нікуди її не пускав. І якщо раніше вони разом кудись виходили ввечері, то тепер і про ті прогулянки можна було забути.

Олег кілька разів зустрічався зі Свєтою та Вовою. Саме він і помітив, що за її друзями ведеться спостереження. Не важко було здогадатися чому. Певно, саме тоді він іще більше розлютився. Мовляв, зв’язався з малолітньою й тепер матиме проблеми. Їй навіть здавалося, що він хотів її здихатися. Щоправда, на пряме запитання про це чоловік відповів запереченням. Але чому ж тоді він став таким нестерпним?

З кухні почувся хрипкий грубий голос, який промовив її ім’я. «О Боже! Він кличе!» Катя хутко вляглась у ліжко, вдавши, що заснула. Незадоволений чоловічий голос наближався. Олег зазирнув у кімнату. Та його не так і легко було підманути.