Розділ без назви (10)

— Мушу терміново подзвонити. Це стосовно тої крадіжки в районі дванадцятої школи. Мав зателефонувати ще півгодини тому новому дільничному, але забув. Так що вибачайте, відійду. — Малашко усміхнувся.

— Запитай у нього, чи він уже спілкувався з хлопцями з Острога. Він мав із ними зв’язуватися.

— Запитаю. Я пам’ятаю про це, — сказав Малашко швидко й залишив нас.

— Назаре і ви, Лізо, — звернувся до нас Ярик, — я вас дуже попрошу відразу дати нам знати, якщо щось згадаєте стосовно Стаса. Навіть якщо ця інформація здаватиметься вам не дуже важливою. Тобто з ким він спілкувався, куди ходив, щось, можливо, не зовсім для нього характерне. — Ярик був із тих, хто любив багато жестикулювати. Це завжди привертало мою увагу до нього.

— Зрозуміло, — кивнула Ліза. — Не хвилюйтеся: якщо що, ми відразу вас повідомимо.

Ми перемовилися ще кількома словами про хід розслідування та подальші наші плани й розпрощалися. Виходячи з кабінету, я звернув увагу на мобільний Малашка, який лежав у слідчого на столі, прикритий папкою.

***

Чомусь після тієї розмови у відділку мені захотілося сходити до Стаса, себто відвідати його могилу. Дурне виявилося бажання. Лише потім я зрозумів, наскільки все ж небезпечним воно було.

Я провів Лізу додому, а сам попрямував на цвинтар. Уже за півгодини був там. На похорон я не ходив, тому могилу довелося шукати. Перше, що кинулось в очі, це те, як розрослося кладовище. Спершу мені навіть здалося, що воно безкрає. Сотні могил простягалися вправо, так само вліво й стільки ж попереду.

Я знав, що його мали ховати десь із правого боку. Там були нові могили. Відповідно, і завернув туди. Зараз на кладовищі майже нікого не було. Лише де-не-де ходили відвідувачі, хтось сидів зі штучними квітами біля поховань своїх друзів чи родичів. Так, штучні квіти. А хіба мертвій людині біля себе не хочеться бачити справжні живі квіти? Утім, яка їй різниця? Вона ж мертва. Зовсім удалині сидів старий в обдертому одязі. Він понуро подивився на мене й відразу відвів погляд. Цей дід мені видався схожим на безхатченка. Я пішов далі.

Погода ніби покращилася. Визирнуло сонце. Було навіть трішки спекотно. І це створювало величезний контраст. Парадокс. У місті суму й жалю гріло приємне сонце, дув легенький славний вітерець. І все це так заколисувало. Але погляд блукав далі могилами, і ти розумів, що перебуваєш на кладовищі. У місці, де щодня хтось ллє страшні сльози. У місці, де розбивається вщент чиясь надія. Де постійно хтось із кимось прощається назавжди. Але гріє приємне літнє сонце. Настільки, що аж хочеться усміхнутися. Усміхнутися по-дитячому щиро й легко. І всі тривоги немов відпускають тебе.

Я блукав рядами, шукаючи Стасове місце поховання. З обох боків мене оточували могили з чорними й сірими пам’ятниками. На всіх фотографії померлих. Я автоматично читав прізвища, дати смерті, вираховував роки життя, вдивлявся в обличчя. Зовсім недавні числа, зовсім свіжі могили й люди абсолютно різного віку. Могили маленькі й великі.

Тілом проходив неприємний холодок. Така свіжа земля біля багатьох могил. Подув утішливий вітерець. І знову тепле сонце відірвало мене від похмурих думок. Навколо були посаджені дерева. Місцями багато дерев. І на мить мені здалося, що я гуляв садком чи навіть парком. Спокій заколисував мене. Навіть з’явилося бажання просто сісти десь і насолоджуватися затишком, що панував тут. Насолодитися тим спокоєм, якого в місті, серед живих, я не міг знайти вже давно. Не дарма, виявляється, кажуть: «Спочивай у мирі».

Я знову роздивився. Майже нікого не було. Старий дід, якого я помітив на початку, тинявся серед могил, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Я спіймав себе на думці, що мені було тут настільки добре, що не хотілося йти. Дивне відчуття. Але коли я вкотре поглянув на могили, мене знову пройняв неприємний холодок. Адже я перебував у місті мертвих. Серед мерців. Стало неприємно від такої думки. Проте раптом укотре, підкуплений вітром і яскравим сонцем, я всміхнувся.

Усе це наштовхнуло мене на запитання. Фройд щось говорив про потяг до смерті. А самі ми можемо прагнути своєї смерті? Чому мені раптом стало тут так добре? Саме на кладовищі я знайшов той спокій, якого вже давно прагнув. Тут я почувався надзвичайно добре. Якщо, звісно, не зважати, що поряд мертві люди.

Є твердження, що людський мозок здатен на все. Наш мозок досліджений лише на три-чотири відсотки. А що ще є в ньому? Які ще можливості? Я згадав про людей, які здатні піднімати тонни, які здатні провіщати майбутнє, зцілювати інших, здатні на багато неймовірних речей. Мені пригадалися розповіді про людей із Біблії, які жили по двісті-триста років. Чи могло таке бути? А якщо могло? Якщо ми можемо жити вічно? Тільки не хочемо того? Не хочемо, бо прагнемо смерті, вічного спокою.

«Іващенко Микола Панасович. 1972—1992. Пам’ятаємо. Сумуємо». Я спіймав себе на тому, що стояв і просто розглядав чиюсь могилу. Могилу зовсім молодого хлопця. Ні, хіба людина може прагнути своєї смерті? Мені не хотілося вмирати. Звісно, кожен із нас знає, що помре. Але, може, насправді нам цю думку нав’язують? І людина може не вмирати? І чи дійсно людина прагне власної смерті? Я так і не зміг відповісти на це запитання.

Пройшов далі між рядами, повертаючись до нових могил. Цього разу я просто змушений був зупинитися. Я стояв біля могили Климовича. Так, того самого Климовича, якого нещодавно так по-звірячому вбили. Це була зовсім простенька могила. Біля неї височів сірий хрест. І там навіть була малесенька фотографія. На ній покійний виглядав значно молодшим. Отже, стара. Цікаво, хто його поховав?

Я постояв біля нього кілька хвилин. Мені уявилися рештки, що зараз лежали в труні. Напевно, тому, хто його ховав, ким би він не був, не дозволили зазирнути в домовину. Наскільки я знаю, за таких обставин так завжди чинять. Я ще трішечки тут постояв. Озирнувся. Поблизу вже зовсім нікого не було. Ні, був лише той старий занедбаний дідок, що, похиливши голову, і досі блукав кладовищем. Може, він теж шукав спокою?

Я пішов далі. Проминувши ще кілька могил, зрозумів, що й тут не зможу сховатися від реальності. Я все ближче підходив до наступної. І не міг відірвати погляду від світлини, великої світлини, яка висвічувала на літньому сонці. Велике кольорове фото. Фото жінки, від якої залишився тільки фарш. А колись же то була людина.