Розділ без назви (10)

— Я не знаю, чому він не набрав мене. Поняття не маю. Ми, хоч і не ладнали, а проте я завжди був упевнений, що якщо він приїде, то обов’язково подзвонить. Окрім того, квартира, де я живу, записана на нас обох. Я не маю поняття, чому Валерка цього не зробив.

— А чому він приходив до Стаса?

— Валерка зі Стасом товаришували в школі. Вони були однокласниками. Можливо, він хотів про щось із ним поговорити.

— З відео видно, що Стас здивувався, побачивши його. Потім розмова йшла дещо напружено. Ваш брат пішов незадоволений. — Слідчий увімкнув кінець запису. — Ви можете додати ще щось із приводу всього цього?

Це запитання мене роздратувало.

— Ну що, по-вашому, я міг би ще додати? — Я дещо підвищив голос. — Уже сказав: я сам не розумію, що коїться. Не маю ані найменшого уявлення, чому мій брат не повідомив мене про свій приїзд. З іншого боку, він мені навіть не кровний родич. Ми один одному нічого не винні. Єдине, що нас може пов’язувати за стільки років, це квартира, яку мати лишила нам обом. І я не маю ані найменшого уявлення, чого він ходив до того придурка! Я не знаю! — Останні слова я промовив, особливо наголошуючи.

Нарешті Малашко облишив ставити ці дурні запитання. Я дійсно нічого не міг пояснити. Зараз мені почали пригадуватися моменти, які раніше абсолютно не привертали мою увагу. Хіба що здавалися тоді дещо дивними. Не більше. Я повідомив про них слідчому:

— Зараз я пригадую, що Ліза якось бачила нібито мене в блакитній футболці чи сорочці. Але одягу такого кольору в мене немає.

— Так. — Малашко зацікавився. — Що ще?

— Тоді я подумав, що їй просто здалося, а тепер розумію… тепер розумію, що не помилялася. Але, підозрюю, бачила вона не мене, а Валерку. Ми хоч і не кровні родичі, але статури в нас дуже схожі.

— Давно це було?

— Не так давно. Приблизно місяць, може, більше тому. От дурень! Як же я не здогадався?! — Я іронічно посміхнувся сам до себе.

— Отже, я так розумію, він постійно крутився біля вас, але не хотів себе виказувати. Цікаво. Так він і дізнався про Стаса, очевидно, — міркуючи ніби про себе, сказав Малашко. Відтак запитав: — Ви могли б із ним зв’язатися? Зараз?

Я на кілька секунд задумався.

— Так, у мене на мобільному записаний його домашній і мобільний російські номери. Дзвонити?

Замість відповіді Малашко простягнув мені телефон. Я мовчки взяв сотовий. Пошукав у записнику своєї мобілки його номер і швидко набрав. Спочатку подзвонив на мобільний. Монотонний голос оператора повідомив, що «в данный момент абонент не может принять Ваш звонок». Я подзвонив на домашній. Ніхто не взяв слухавку ні першого, ні другого, ні навіть четвертого разу.

Мені так хотілося, щоб усе це виявилося якоюсь помилкою! Мені так хотілося, щоби Валера нарешті взяв слухавку! Але цього не сталося. Натомість Малашко не став чекати, поки я додзвонюся. Він не вірив у те, що я зможу знайти його за допомогою телефону. Слідчий подзвонив комусь, перевіряючи, чи в’їжджав мій зведений брат в Україну, зокрема в Рівне. Відповідь виявилася позитивною. Так, Валерка був у нашому місті майже все літо.

І за цей час він жодного разу не дав про себе знати. Мені це видавалося вкрай підозрілим. Усе це досить неприємно тхнуло. Я знав Валерку: він щось задумав. Таємничість, з якою він усе це робив, його візит до Стаса у день смерті того — усе це не обіцяло нічого приємного.

Раптом я зрозумів: Стаса вбив Валера! Він хотів мене підставити!..

***