Розділ без назви (10)

Настав вечір. Олег сидів перед телевізором і чекав на програму «Патруль». Він чекав, що повідомлять про те, що Катя нарешті знайшлася. Дівчисько не повернулося до нього. Воно не з’являлось у Свєти та Вовки (це він уже обережно перевірив). Таким чином, вона могла бути лише вдома.

Чоловік напружено очікував. Не те щоб він за неї надто хвилювався, але в нинішній ситуації… Краще було б їй не швендяти містом. Програма добігала кінця. Нарешті він почув про неї. Але почув не зовсім те, що хотів. Уже вкотре серйозний голос дикторки оголошував розшук вісімнадцятирічної дівчини, яка зникла й досі не повернулася…

Він зі злістю вимкнув телевізор. Кинув пульт на ліжко. «Куди, у біса, вона могла подітися?!» Він підхопився й почав ходити кімнатою з кутка в куток. Потім дещо заспокоївся. «Чого, власне, я так переймаюсь? Вона доросла людина. Повнолітня. Сама за себе відповідає». Що він тут міг вдіяти? Він же їй не нянька. Заспокоївшись, чоловік усміхнувся сам до себе й нарешті розслабився. Зрештою, він її позбувся.

Олег схопив піджак, вимкнув світло й вийшов із квартири. Тепер дійсно можна спокійно розвіятись і забути про те тупе дівчисько. За ним зачинилися двері. З протилежного боку почувся брязкіт ключів. Чоловік замкнув помешкання. Він не знав, що дуже скоро знову почує про неї.

***

Особу наступної жертви взагалі неможливо було встановити. Єдине, що лишалося, — чекати на перевірку всіх тих жінок, які нещодавно зникли. А ще показувати речі вбитої родичам зниклих і так сподіватися дізнатися, хто ж то був.

Власне, речі теж важко було перевіряти. Зі шматочками шкіри й запеченою кров’ю. Єдине, що знали точно: це була не Катя. Ліза принесла волосся з її гребінця й віддала на експертизу. ДНК не співпало з ДНК убитої… Але воно співпало з ДНК жінки, яку до того часу вважали фантомом. Воно співпало з ДНК жінки, яку вважали спільницею Крижа.

Ця знахідка сталася зовсім випадково. Зараз експерти перевіряли всі ДНК жінок, що потрапляли їм до рук, на збіг із ДНК убивці. Так розпорядилися Ярик із Малашком. І тепер жінка-фантом перестала бути примарою. Зараз вони мали справу з цілком реальною людиною. Зникнення Каті тепер набувало зовсім іншого змісту…

***

Передати словами, наскільки то була приголомшлива для нас новина, напевно, неможливо. Ми не могли повірити в те, що сказали нам слідчі. Але вони наполягали, що це правда. Дізнавшись про збіг ДНК нашого фантома з ДНК Каті, Малашко і Ярик попросили експертів іще раз усе перевірити. Але результат виявився тим самим.

— Власне, якоюсь мірою все збігається, — розмірковував Малашко. — Катя завжди намагалася дізнатися, про що ми розмовляємо. Вона неодноразово нас підслуховувала.

Ми з Лізою сиділи в кабінеті слідчих. Ярик — навпроти Малашка. Ми ж — біля нього. Ліза була добряче налякана та засмучена. Здавалося, її обличчя було чорнішим від найтемніших хмар. Вона була шокована. Їй не хотілося вірити в те, про що її сповістили. Але все ж факти — річ уперта. І вона це розуміла.

— Вечорами вона часто тікала з дому, — продовжував Малашко. — Лізо, пригадайте, будь ласка, чи була вона вдома в момент усіх тих вбивств. — Ліза зітхнула й ніби ще згорбилася.

— Я вже думала про це дорогою сюди, — почала вона.

Я взяв її за руку, яка виявилася надзвичайно холодною. Ліза забрала її, жестом показуючи, що все гаразд: вона впорається. Відтак продовжила:

— Коли вбили Заречнюка та Альону, того вечора вдома її не було. Це я точно пам’ятаю. Вона ходила на день народження до однокурсниці. Тієї дівчини я не знаю, чула про неї лише з розповідей сестри. Вони часто спілкувалися останнім часом. Я все хотіла з нею познайомитися, казала Каті запросити її нову подругу до нас. Сестра тільки обіцяла, але так того й не робила. Просто не було нагоди, — останньою фразою Ліза підсвідомо намагалася виправдати Катю. Вона дійсно вірила, що не було нагоди.

— А як звати дівчину? — Ярик приготувався записати.

— Марта. Марта Оксенюк. 22-га група.

Слідчий відразу схопив слухавку.

— Як я можу додзвонитися до училища? — запитав він у Лізи.