Розділ ІІІ Три листи правди

Тим часом внутрішньо вони чулися зараз однаково. Однаково дивно. Так, ніби втрапили в рідну, давно знайому, але міцно забуту місцину й вишукували будь-який предмет, колір, голос чи натяк, аби згадати все.

Зрідка в Ліїній пам’яті зринав єдиний фрагмент із її далекого неприграддівського дитинства. Вона стояла босоніж у прохолодній веранді чи іншому приміщенні з подрібненими на маленькі віконця рамами на півстіни й плакала над чорно-білою світлиною своєї матері Марії. Тоді, десь півторарічною дитиною, вона знала, що мама кудись поїхала, її довго немає, тому за нею стало нестерпно тужно. Фото було маленьким, обличчя мами – красивим і чітким, із розпливчатим затемненням довкола. Але раптом до Лії підійшла строга жінка й відібрала фотографію, голосно накричавши й відпровадивши до хати. Хто це був і що це було?… Лія пригадувала чітко одне – хоча зовсім маленькою була, та вже відчувала велику любов до мами й тугу за нею. Ці відчуття врешті перетворилися на звичні, довговічні…

У Мії теж був спогад про незнане, далеке й ледь згадуване доприграддівське життя. Вона, малий карапуз і товстуля, вбрана в одну лише майчину, що не приховувала голої дупчини, взула мамині шльопанці на височезних каблуках і вийшла на асфальтовану дорогу, бо там її обувка неймовірно цікаво й гучно цокала. Але тупцяла так дорогою, де час від часу проїжджали справжні великі машини, вона недовго, бо якась сердита тьотя вибігла й забрала її з криком до хати…

Знов-таки на якусь мить Лії здалося, що дерева на Волині справді зеленіші од тих, поміж яких вона жила в Приградді, – те, що зауважив якось у розмові Віктор. І небо видалося тут значно ближчим і яскравішим, по-справжньому голубим.

Вони проїхали містечко Ковель із повільними вантажівками на вузьких дорогах та частими велосипедистами, потім, на великому перехресті, повернули наліво й через трохи Віктор зупинився. Сказав, що має щось цікаве показати. Виявилося, біля самісінької дороги тут росте надзвичайно красиве, розкішне й дивовижне дерево – чорнокора береза. Спершу дівчата й не зрозуміли, що то берізка: темний однотонний стовбур геть збив їх із пантелику. Але табличка з написом «Береза чорна – ботанічна пам’ятка природи» все розставила по місцях.

– То дуже світлолюбна й теплолюбна рослина, – повідав дівчатам Віктор. – Рідкісне дерево не тільки для Волині, а й для цілої України. Воно росте переважно в Штатах, на високих берегах, сирих піщаних ґрунтах. Як і з’явилося тут? – усміхнувся, залюблено дивлячись на золоту красуню, огороджену зеленим парканом. – Якби не табличка, ніхто з проїжджих і не здогадувався б, що то за рідкісне дерево тут виросло, – підійшов до берізки, погладив по чорній корі. – Колись індіанці брали сік із такої берези, робили солодкий сироп, а коли було сутужно й голодно, їли внутрішню кору, – вернувся до сестер.

Ті стояли так, ніби самі на якийсь час одеревіли. Їх не просто вразила побачена чорнобока рослина, а, вийшовши з автівки й ступивши на землю, дівчата вкотре відчули, як їхнім тілом шугонув непояснимий різкий струм.

Врешті Лія не стрималася, сіла просто на траву. Закрила очі й поклала долоні на землю. Їй здалося: щось торкнулося її рук, щось заштурхало з глибини, застугоніло. Соромно було сказати про це вголос, але Лії здалося, що нині вона почула чиєсь серцебиття, навіть дихання, ворушіння. Так, ніби торкалася чийогось вагітного багатомісячною дитинкою живота…

Так і є, вирішила Лія, її малосиле дівоче серце забилося нині в унісон із великим, потужним, безкінечним серцем рідної батьківської землі, котра до Лії про щось заговорила… Як море колись давно. Згодом Лія додумається, що воно попереджало про тісний нерозривний зв’язок із Кримом сестри-близнючки Мії… А що повідає Лії волинська земля?

Невже таємниці родинні розкриє?

Так.

Дівчина ясно відчула, що так.

Ця земля її зустріла з радістю.

Бо не Лія її покидала…

Мія тим часом заслухалася тутешніми шумами. Такі неоднозначні й стоголосі, вони розходилися довколишніми полями і шляхами, мовби вічно вільні й удоволені птахи, то стелилися низько над землею, голублячи крильми різнотрав’я, то звивалися високо в небі, заграючи з неугавним вітриськом… Мія слухала ті шалені звучання, ніби чудесні хороводи й піснеспіви, силкувалася впіймати добрим слухом бодай найвиразніші нотки, але губила їх ураз, ловила хутко інші, котрі так само миттю зникали й переливалися на нові, досі нечувані, магічні.

Дівчині тут сподобалося. Бо дихалося по-новому – не так стабільно однаково, як у Приградді, не так повносило і вільно, як у Криму, але заспокійливо, навіть заколисуюче, мов у бабиній люльці. Мія справді відчула себе зовсім малою, тільки-но ступила на цю землю…

Удома ти завше почуваєшся дитиною – чи тобі три літа, чи всі тридцять.

Айдер жив у тітки Ганни Деревій, котра є, як хутко з’ясували сестри Маковій, рідною Вікторовою матір’ю. Голосна й балакуча жіночка у квітчастому штурмаку вийшла назустріч гостям у накинутому на чистіші вбори пістрявому халаті, не дала й оговтатися після поїздки, лише скерувала, де помити руки, й хутко всадовила всіх за багатий святковий стіл. Якби не це, вона не вспокоїлася б і далі бігала б подвір’ям, знервовано заганяючи всіх до хати, мов дрібне талалайство, – у хлів на ніч на сідала. Коли Віктор сказав про це дівчатам, вони беззаперечно послухалися настирливу, але гостинну господиню.

Лише тоді, коли жінка трохи вгамувалася й усілася за столом, нагадуючи замучену няню в дитячому садочку, першими словами, що промовила трохи тихіше, були:

– Якії ж ви, дівчата, красовиці! – сплеснула при цьому в долоні, скріпивши відтак у кострубате переплетення покручені спрацьовані пальці перед самісіньким своїм дзюбатим носом. – Ох, таки видно, шо із самеї столиці прибули до нас! – допіру покрутила ще й головою. Обличчя жінки було розчервонілим і засмаглим, але тільки-но вона розширювала очі, по боках, біля скронь, з’являлися білі шви глибоких незагорілих зморшок. Ставало ясно, що темних сонцезахисних окулярів ця ґаздиня на поле до роботи не вдягала, як і решта полісянок, тому й засмагала, примружуючи й напружуючи щораз очі на пекучому, а восени й лагідному сонці.