Розділ ІІІ Три листи правди

Коли дівчата зайшли в найбільшу і найприбранішу в домі кімнату, приготовлену дбайливою і завбачливою господинею спеціально для ночівлі нових гостей, аби перевдягнутися в зручніші, як для озера, вбори, то в самісінькому її центрі, посеред двох великих вікон, помітили чималу картину з намальованими квітами маку, від яких погляди відвести було годі.

Лія сіла, чи, радше, впала, на тахту навпроти.

Мія підійшла до малюнка впритул.

– Ліє, – обернулася до сестри й більш не промовила й слова. Обличчя меншої близнючки, як мало коли, було спантеличеним.

– Там не позначено, чия робота? – за кілька секунд спитала пришиблена побаченим старша близнючка.

Менша покрутила головою, мовляв, ні. Але вона точно знала, як і сестра, що ця робота належить одній і тій же людині, котра є автором картин із маками, що висять на стінах і їхньої червоної кімнати в Приградді.

Мія не забарилася. Вибігла надвір, гукнула господиню. А коли та зайшла в кімнату, дівчина зачинила двері й тихо попросила:

– Будь ласка, скажіть, звідки у вас ця картина.

Пані Ганна не зрозуміла попервах, що від неї хочуть. Узявши руки в боки, вийшла на середину кімнати:

– А шо хіба таке? – серйозно й трохи знервовано запитала.

– Нічого, просто ми теж маємо вдома дуже схожу картину, а хто намалював, не знаємо. А дуже хочемо знати, – знайшлася з роз’ясненнями веремія.

– А, – змахнула обома руками господиня, добряче нагнувшись уперед, видно було, що то так напругу із себе скинула-прогнала. – То тре’ сестру питати, то я в неї взяла, – зізналася.

– А де сестра живе?

– Слухайте, та ж побудьте в мене, а то жди вас жди, готовся-готовся, а вони вже хочуть куди-ся їхати! – заквоктала своє літня жінка.

– Та, ні, ми тільки про те кажемо, що хотіли би у вашої сестри запитати, чи знає вона, хто намалював ці картини, і все! – відказала на те молодша близнючка.

Лія тим часом узялася уважно дивитися то на тітку Ганну, то на розчепірені пащеки яскравих і таких знайомих диких маків.

– Та знає, ясно, шо Санька знає, – відповіла на те пані Ганна. – Вона за мене на десять літ старша, то багато всього знає… Даже мені називала, як тую художницю було звати, але я не запам’ятала, нема вже доброї пам’яти, одсихає з віком, як і розум, – зайшлася пискливим сміхом. – Вона вмерла давним-давно, та художниця, а картини зосталися. Шось таке, наче сирота при живих батьках була… з дідом одним жила… даже замуж будь-то би вийшла… дитину вродила… Але розсипалася тая родина, як висохлий пуп’ях[51] од цвитка, розлетілася в пил, як насіннє з того-таки пуп’яха, – потеребила трьома пальцями, ніби дійсно відбирала насіння од квіткового пуп’янка. – Тепер десь у інших краях сіється-плодиться… Шось таке, наче баба там вельми пуста була, не давала сходитися синові з матір’ю теї художниці, – продовжила, знову приставивши сухі кулаки до боків. – Але вони наче все рівно зійшлися, втекли кудись, виїхали десь далеко, чи то в Кийов, чи то ше дальше… Але, кажуть, щєстя великого так і не нажили, бо тая злая баба і їх, дітей своїх, прокляла, і рідних онучок, шо то одна з них художницею була й молодою вмерла… То тре’ буде в Саньки розпитати. Як схочете, заїдете завтра, але то не по дорозі до Кийова, то муситимете звернути од траси, десь кілометрів із шістдисєт у сторону од’їхати… Ну, збирайтеся, – вийшла за поріг, – бо зараз-ки хлопці сваритимуть мене, що знову вуха вам заговорюю, – зачинила двері.

4

«Де ще знайти таку красу, мов у казці, намальовану», – лунало з Вікторового приймача, то співали «Пісню про Волинь» місцеві улюбленці, талановиті й самобутні артисти Волинського народного хору. Близнючки не вперше чули цей неповторний спів, не раз ходили з дідом-бабою на концерти знаних в Україні волинян, коли ті приїжджали на гастролі до Києва.

Коли заїжджали в село з однойменною назвою Світязь, надворі почало темніти. Айдер похвалився, що попередньо зателефонував до друзів і домовився про непоганий нічліг. Загалом, як запримітили дівчата, тут ледь не біля кожного сільського будинку було зведено або акуратний котеджик, або продовгуваті з частими дверима дощані приміщення, що нагадували вантажний потяг, або просто стояли залізні вагони, котрі господарі облаштували під готельні номери й здавали відпочивальникам та постійним візитерам за чималу платню.