Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Тема, яку зачепили, була для неї не дуже веселою. Дід і справді зраджував бабі Усті в молодості. Внучки дізналися про це, зокрема, з її плачів, коли, ображена, захлиналася слізьми й говорила сама до себе. З тих відвертостей стало ясно, що, приміром, коли дід молодим лежав у столичній лікарні з енцефалітом, то завів там стосунки з якоюсь пацієнткою, судячи з усього, не такою хворою, як здавалося. Баба Устя вже вдома, взявшись прати дідові лікарняні речі, знайшла в кишені халата дві полюбовні записки, що їх писали одне одному коханці. Відчаю дружини не було меж. Як і всепрощенню. Бо що було казати про його курортні двадцятидводенні від’їзди?

– Був би дід живий, хай би до нас на Волинь, на Світязь порибалити приїхав, – Айдерові сподобалася ця розмова. – Знаєш таке озеро? «Українським Байкалом» його називають. Була там? – спитав Лію.

– Чула, що це одне з чудес України, найглибше озеро, але не була там, – відповіла вона.

– Так, там глибина майже шістдесят метрів! А вода яка! Бачиш себе, як у дзеркалі, по саму шию, така чиста! Отам би дід, знаєш, якої риби наловив? Вугрів! Найсмачніша риба, яку тільки можна придумати! – виголосив із захватом волинянин.

– То правда, – підтвердив Віктор.

– Їла? – спитав Чорний дівчину.

Лія покрутила головою.

– Тре’ буде якось привезти вам, щоб попробували, – додав. – Дорожнюча,[49] зараза, але яке там м’ясце! М-м-м, пальчики оближеш! Взагалі у Світязі водиться триста сорок чотири види риб! Плітка, окунь, щука, лящ, сазан, в’язь, карась, короп, навіть сом і линьок, – позагинав пальці на руках. – Ну, і вугор, ясне діло. Щоб завлєкти відпочивальників, мєсні житєлі розказують усякі-різні цікаві легенди про своє озеро. Ти знаєш, що посередині Світязю є величезний острів? – укотре зирнув на Лію.

– Угу.

– Сім гектарів, то тобі не шутка! – повів далі Айдер.

– Він же закритий для туристів, – зауважив Віктор.

– Та як для кого! – відповів Чорний. – Для бідного закритий, а для багатого, може, й відкритий. Не знаю, як зараз, а колись у будинку, що там на острові є, любили відпочивати всякі-різні партійні дєятєлі… Ну, і там ще ж учені знайшли рештки руїн чи то замку, чи то чого з іще княжих часів. Потім на тих руїнах построїли профілакторій. Тепер, кажуть, там тільки орнітологи, буває, живуть, ті, що то птахів досліджують. Ну, бо ж острів на Світязі – заповідна зона, місце гніздування птахів, так-то нібито називають.

– Ото через ті знахідки ще княжої доби й ходять легенди про затоплений замок, – Віктор і собі вхопився за тему поліських цікавинок. – Я знаю пару. Розказати? – звернувся до Лії.

– Розкажи-розкажи, то я дітям у школі перекажу. У мене якраз намічається виховна година про річки й озера України, то треба буде й про Світязь розказати, – присіла поруч. А врешті вийняла із сумки якусь методичку й сіла на неї.

– Ай, то дітям таке, може, й нецікаво буде, – усміхнувся Віктор. – Дітям можна про китів розказати. За одною з легенд, колись Полісся було морем, а в ньому плавали кити. Потім море висохло. Зосталося тільки його найглибше місце там, де зараз Світязь. А єдиний кит, який вижив, перетворився на живописний острів. До речі, він має романтичну назву «Острів закоханих».

– А що про замок? – перепитала Лія.

– Там, де озеро, давним-давно було багате місто, ним правив добрий князь Туган. І був у нього друг, князь Мендог. І от на сусідські землі Мендога напало невідоме воїнство. Підтримати друга вирішив славний Туган. Вирушив у дальню путь, але вже за брамою спинився, думаючи, що лишає своє місто без захисту. Вернувся назад, повідомив про свій неспокій доньці, а вона втішила батька, мовляв, бачила чудне сновидіння, у якому їй явився янгол і пообіцяв надійний захист місту. Князь повірив і поїхав. А вночі під стіни його спустілого міста підступило вороже військо. Вже й ворота тріщать від вогню; перелякані мешканці кидаються до княжого палацу, покладаючись лише на молоду князівну. А що та могла зробити? Хіба молилася й просила небо вберегти людей від лютої кари. Врешті горді світязянки-волинянки, що були готові померти в полум’ї, взялися просити, щоби громом їхнє місто вразило або щоб під землю воно заховалося, тільки б ворогу на наругу не дісталося. І сталося диво. За цими словами місто провалилося під землю, і на його місці виникло озеро небаченої краси, а по воді завиднілися квіти купави, гарні, таких більше ніде не було. Певно, то так вроду отих Туганових світязянок передавали, – додав від себе оповідач. – Чужі воїни заходилися прикрашати чудним квітом ратні обладунки, та всяк, хто заходив у воду, помирав, убитий страшною недугою. Отака легенда.

– Цікаво, – усміхнулася Лія. Їй іще хотілося запитати, чому острів має назву «Острів закоханих», але чомусь не наважилася.

– Світязяни хитрі, – втрутився Айдер. – Відпочивальників закликають, а рибалок відганяють. Знаєш, що їм розказують? – звернувся до Віктора, стукнувши його по-братськи кулаком по плечу. – Що в озері водяться такі величезні вугрі, які вміють пересуватися по суші і навіть заповзають на поля, коби поїсти молодого гороху, – зайшовся сміхом. – Або, що під час рибальства дво-триметровий вугрище може задушити самого рибалку, якщо той мало каші з’їв у дитинстві! – жартома проказав. – Ну, ясно, що серйозні люди тільки сміються, коли чують такі казки, – підсумував рибалка. – Але послухати все одно цікаво.

Ото ще вчора Лія звернула увагу на Вікторові руки, що тримали вудку, добре їх роздивилася… А нині поливала водою, щоб відмилися від чорного бруду. Відповіла, хіба, перед тим, що про Світязь школярам ще не встигла розказати, бо виховна година буде через кілька днів.