Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– На гору їдете? – раптом спитала господиня, звертаючись до Айдера.

– На гору! – відповів він дещо спантеличено. Нині хлопець тримав у руках флягу з водою й не зводив очей із Мії. Далі сказав: – Ще зараз заїду в Білогірськ, там заберу кількох людей, – мовив незрозуміле. – А далі буде видно: повезу їх на самий верх, чи вони кіньми захочуть прокататися, чи пішки пройтися, – згадав кінну ферму, що розташувалася просто біля Білої Скелі, і її власники влаштовували туристам кінні прогулянки на гору.

Мія прикипіла до двох світлин, що стояли поруч. На одній був… Айдер із симпатичною темноокою дівчиною, а з другої, чорно-білої, мило посміхався її сусідський хлопчик із мамою Аліме.

Точнісінько таке фото дівчина побачила якось у сусідів по «триквартирнику». Малою забігла до них разок; тоді дід Гордій ще не забороняв аж так відкрито не дружити онучкам із малим смуглявим школярем. Айдер тоді зайшов додому чи то за м’ячем для футболу, чи по перевзуванку… Все відбулося швидко, тож Мія нікому й не розповідала, що була в сусідів, та й особливо не зостановлювалася на побаченому. Лише запам’ятала оцю чорно-білу світлину та вишиті рушники, що висіли в домі не лише на стінах, а й прикрашали полиці з посудом, спинки дивана та крісел. Рушники були дуже схожими на ті, що вишивала баба Устя. Однак були й такі, котрих Мія ще не бачила, – з позолоченими візерунками. Згодом дівчина дізнається, що самій золотій нитці кримські татари надавали особливого значення, а позолочені орнаменти у формі каліграфічного письма, насамперед копії з книжкових мініатюр, слугували їм оберегами-амулетами.

– Хто це? – схвильовано спитала Мія в господині дому, хоча відповіді вже знала.

– Як хто? – усміхнулася жінка. – Мій онук, моя перша невістка Аліме, й моя друга невістка Мелія, майбутня, – вказала на юну карооку вродливицю.

Мія відчула, як під горло підкотилася тверда грудка. Вона зирнула на Айдера, що й собі змінився в лиці. Дихання дедалі бракувало, й вона, ледь чутно подякувавши господині за пригощання, кинулася мерщій із двору, вибігла на широку вулицю.

Полетіла за вітром навгад, аби лише не спинятися, помчала так швидко, як тільки могла, не обертаючись і не сповільнюючись…

Біжи, біжи, втікай, Міє, додому, біжи туди, де, може, перестане тиснути й пекти…

Тільки навряд чи.

Біжи туди, де на тебе чекає не менше загадок і таємниць, де теж є схожа долина червоних квіток, та тільки неживих, біжи та порозгадуй ті секрети й недомовки…

А мати Марія казала ж колись: «Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна…»

Казала ж?

І попереджала: «Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а дізнавшись – забути її всім серцем стараєшся…»

Було таке.

Проговорювалося…

А нині на твоїй шкурі, Міє, перевірялося.

Бач, як заболіла правда, яку щойно дізналася?…

Нащо вона тобі?

Для чого?