Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Тепер вона все розуміє.

І ні на що не претендує.

Як, зрештою, було завжди.

І відпускає…

Назавжди.

Аби тільки вийшло…

Додому з роботи прийшла врешті Лія.

У Міїних вухах ще прозвучали останні згадані нині слова матері Марії: «Але й іншого не забувайте: не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому».

9

Лія, як завше, була неговіркою. Перевдягнувшись, прийшла на кухню, поставила на плиту чайник, дістала каструлю з червоним борщем, налила в тарілку, щоб нагріти.

Дівчата часто готували перші страви, попри те, що для них це щоразу було клопітно й неохоче. Але – «щоб були». Тут теж давалися взнаки дитинство і їхні родинні «закони». «Рідке» в сім’ї хоч мало любили, але готували, «щоб було», бо «то корисно», бо «так сказав дід». Якби ж воля, то близнючки взагалі не куховарили б, перебивалися б чаєм із бутербродами, молочними продуктами й фруктами – тим, чим справді любили наїдатися. Та сила звички, чи то пак звичаю, практично нездоланна.

– Я насмажу дерунів, їстимеш? – спитала Лія сестру, яка замислено сиділа за столом.

– Сусіди запрошували нас на шашлик.

– Ага, глянь он-о у вікно, подивися, яка хмара насунула, зараз такий дощисько вперіщить!

Мія піймалася – вона так надовго поринула в спогади, що й не помітила, як чисте ще годину тому небо тепер погрузло в темній хмарній трясовині.

І раптом:

– Ліє, глянь, то не та жінка, про яку ти розказувала? – побачила здалеку постать із квітчастим вінком на голові.

– Де? – сестра припала до вікна. А відтак підтвердила, що так, це вона.

– Треба розпитати, чого вона тут ходить, – Мія скочила з місця й побігла надвір.

– Міє! – тільки крикнула Лія, як за вікнами шуснула стіна з непроглядного густого дощу.