Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Про що він?

– Ти би подумала, що все – неспроста, розумієш?

Ні.

Не розуміла.

– Подумала б, що так просто люди не зустрічаються через десять років…

А хіба не так?

Як же їй зле і недобре…

– Я не знав, що ти знову приїдеш… я ніколи й не чекав… тобто я собі такого навіть не уявляв…

Мовчи, будь ласка, Айдере, мовчи!

– Ще тоді, два роки тому на вокзалі, коли побачив вас трьох… Я хотів назватися, хотів признатись, що то я… Але Софія… Вона так заговорила зі мною, так на мене подивилась, як колись Устина Костянтинівна і Гордій Васильович… А я не хотів, щоб на мене знову так дивилися, я більше такого не хотів… Тож завіз вас додому тільки тому, що ти була така, як завжди, говірка і весела… Якби не ти, я б не приїхав за вами, не відвіз би назад до Сімферополя… Я тоді хотів… думав, що хоч тобі треба сказати, хто я… Але на вокзалі ти попрощалася зі мною так, як прощаються назавжди. Я ж побачив це. Згадай сама! Я це побачив, Міє…

Так, ти все добре кажеш, Айдере, ти кажеш правду, о, хай би її таку-перетаку!

– Якщо в дитинстві ти крадькома зі мною спілкувалася, то що я міг хотіти через десять років, що? Що я мав сказати тоді, коли ми знову розставалися на роки, ти знову їхала додому, а я лишався тут. І я тут залишатимуся завжди, я тут житиму, зрозумій, тільки тут! Хоч ти мені завжди подобалася…

Будь ласка, мовчи…

– Ти завжди мені подобалася – така мала, а така зірвиголова… Нічого не боялася, така галава, бистра, така реготуха… Лія – інша, це було видно… А ти, як вітер, була завжди. А за вітром хочеться бігти… йти… летіти… Але мій дім – тут. І ти це знала…

Знала.

– Ще й батько мій вернувся…

Овва!

– Вернувся з Узбекистану… У мене сестричка народилася… Ми знову стали тою родиною, про яку завжди розказувала матір… І я тепер не можу їх підвести, розумієш? Я теж маю створити таку сім’ю, якої вони мені бажають… якої вони від мене чекають… мої батьки… й сестричка…

Так.

Вона розуміє.