Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Тільки… сестрі ти про «завтра» нічого не сказала ж…

– Зате сказала, що буду пізно, а пізно – то може бути й завтра рано, – бадьоро відповіла.

Мія справді попередила сестру, що буде пізно. Вчора, після домовленості з Айдером, уже в ліжку, при вимкненому світлі тихо сказала сестрі: «Ліє, завтра із самого ранечку я поїду і буду пізно. Зі мною все буде добре, ні за що не переживай. Але й нічого не питай… Я дуже хочу поїхати, і все».

Лія похапцем звелася на лікті, але сестра тим часом обернулася й накрилася з головою. «Куди ти?» – все ж запитала. Мія відгорнула покривало і ще тихіше пролепетала: «Нічого-нічого в мене не питай».

Крим – той край, де робиш те, чого найбільше хочеш. От і все, подумали обидві сестри.

– Бачиш отам щілину, а в ній гніздо? – вказав Айдер униз.

Мія придивилася. У невеличкому скельному уступі справді було влаштовано чимале пташине гніздо.

– Це стрижі, – сказав хлопець.

– Стрижі?! – скрикнула дівчина.

– Стрижі, – зареготав Айдер, не розуміючи дівочого ошелешення.

Мія, дещо соромлячись, пояснила свій емоційний сплеск:

– Просто сестра на мене так каже… Стрижем називає за те, що швидка і шумлю…

Хлопець розсміявся ще більше. Його регіт покотився вниз упереміш із гулкими камінцями.

А раптом:

– Дивися, летить! Ах! – стрепенулася Мія, бо їй здалося, ще якась мить – і пташка зачепить довгими крильми її обличчя. – Так близько! А-а-а! – не могла дійти тямку, бо аж змогла роздивитися білу пляму на горлі темно-бурого із зеленуватим металевим відливом стрижа, його світлі руді лапи.

Злетівши високо в небо, птах закружляв над скелею і вразив Мію ще й красою та швидкістю свого дивовижного лету.

– Прохолодно стає, – зізналася врешті дівчина, скоцюбившись.

– Пішли, погріємося чаєм, я маю в термосі…

– З молоком? – засміялася Мія.

– Без!