Розділ ІІ Волелюбний сусіда

А шалена висота чудової Ак-Каї, віддаленість від дому та усталених правил розправили їй крила. Як стрижу, що допіру насолоджувався вольною волею…

Вони цілувалися так, наче давні закохані, котрі зустрілися після довгого розставання…

Кохалися так, наче вперше і ніби востаннє.

Уже о пів на п’яту були на ногах. Айдер дістав із машини газовий пальник «для пікніків», закип’ятив у черпаку води й розлив її у дві алюмінієві «дорожні» кухлі з насипаною туди кавою. Смак напою вийшов цікавим і собі пахнув горами – як і все, що оточувало останню добу немісцеву дівчину. Проте надовго кавування не розтягували, бо хлопець зауважив, мовляв, сонце сходить швидко й вони мають встигнути «дещо» побачити саме під час світанку.

До місця призначення трохи під’їхали мікроавтобусом, а далі спустилися пішки. Айдер накинув на Мію теплий плед і свою куртку з капюшоном, щоб дивилася «тільки під ноги». Ранок теплом не балував, а в Червоній Балці, що на лівому схилі Білої Скелі, куди прямували, завжди було холодніше, ніж на її горі чи в підніжжі; недаремно називалася вона Холодною Ущелиною.

– Коли я був меншим, ми часто приходили сюди з матір’ю, – сказав Айдер, тримаючи за руку Мію, котра, не боячись, крокувала крейдяно-вапняною обсипною «ґрунтівкою», хоч була взута в легкі мокасини з тонкими підошвами, під які втрапляло безліч колючих камінців. – Вона й тепер любить це місце найбільше, – додав.

– Знаєш, колись зі мною по-сусідству жив хлопчина, теж звався Айдер, уявляєш? – тим часом поділилася Мія. – Потім він виїхав у Крим і писав нам із сестрою, що його мама часто ходить на «свою неземну», так і написав, «свою неземну Білу Скелю». То, часом, не про неї ти зараз розказуєш? – запитала, жартуючи і не спиняючи ходи.

Як відреагував на це Айдер, не побачила, бо він ішов попереду. Тільки додав:

– Ясно, що сюди багато хто приїжджає й приходить… Хтось на Білій Скелі є завжди. Якщо не люди, то пташки й комашки точно, – мабуть, усміхнувся.

І ось нарешті відкрилося «третє диво від Айдера» – зелене моресько трави, на якому стриміли й горіли, як свічки в гігантському храмі, десятки тисяч (!) червоних, як кров, диких квітів.

– Що це? – тільки й мовила Мія, затуливши долонями роззявленого від подиву рота.

– Півонії, – відказав Айдер.

Мії на якусь мить аж стало недобре, бо їй здалося, що вона потрапила в отой небесний маковий рай, котрий уявляла при житті її мати Марія. Півонії й справді були дуже схожими на польові маки, що заполонили у їхньому із сестрами домі цілу кімнату. Але тут квіти були живими. Живучішими за будь-що досі бачене дівчиною із селища Приграддя, точніше, з його хутірця. Допіру перед нею розкинувся цілий лан – не кімната – ніжних і приголомшливих у своїй красі та кількості квітів із золотавими німбами. Цього неповторного вогневого світла кожній чічці додавав світанок.

– Як маки, – прошептала.

– Так, маки серед цих півоній теж є, – не заперечив хлопець, чим іще більше подивував Мію. Тепер вона дізналася напевне, про який рай мріяла й казала її мати Марія. Здалося, тінь жінки аж промайнула трохи здалеку. Але то було тільки марево. Хоча дівчина й подумала цієї миті: «Я була б щаслива, якби дізналася, що мати Марія бачить таку красу «там»…»

До речі, вона ще вчора помітила кущики півоній на самій горі, зацікавилася, що то за красивості, проте Айдер не вдався до роз’яснень, і тепер було зрозуміло, чому. Йому залежало на тому, аби дівчина побачила цілу плантацію яскраво-багряних квіток, що й дали назву долині біля Ак-Каї – Червона Балка.

Дівчина вловила п’янкий медовий аромат, що саме тут проявився виразно й насичено. Вона схилилася хлопцеві на плече й задихала вдоволено, повними грудьми…

Дихати вдоволено і повними грудьми – іноді достатньо, аби почуватися щасливим.

– Ну, що, сподобалося? – перепитав Айдер за якийсь час і зібрався рушати.

– Дуже, – Мії не хотілося йти, їй здалося: вони ще тут не набулися.