Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Хочу тобі дещо показати, – пояснив свої дії швидше, ніж Мія встигла оговтатися від здивування й запитати, куди вони прямують. – Це можна побачити тільки зараз, у травні-місяці, тому я вирішив, що тобі то буде цікаво. Хтозна, коли ще приїдеш сюди саме в травні?!

Мії хоч було дещо лячно, та більше приємно. Ніхто і ніколи ще не влаштовував їй сюрпризів.

Вона, щоправда, мала би запідозрити щось подібне, адже Айдер висадив у Білогірську останнього пасажира. Та й, набираючи людей на ялтинському вокзалі, попереджав, що їде лише до цього кінцевого пункту.

Дівчина й не зрозуміла, як вони опинилася там, де опинилися. Їхали-їхали і… Коли вийшла з мікроавтобуса, побачила довкола себе величезне безлюдне плато, що скидалося на зелений килим-літак, з якого до неба – подати рукою, ба навіть – ступити крок. Краї цього велетенського плоскогір’я, вкритого злегка притрушеною білим порохом травою, торкалися безкрайньої блакиті, і Мія відчула: ще мить – і злетить.

– Де ми? – підняла руки вгору, почуваючись справжньою пташкою, закружляла. – Боже, яка краса! Айдере, яка краса, – умить зірвалася вітром до найближчого краю. Що там? Їй найбільше захотілося знати, наскільки близько вони зараз до неба.

– Ей! – хлопець і собі схопився з місця, помчав стрімголов за дівчиною. – Зажди-но, ей! – наздогнав її за лічені секунди, міцно затиснувши в обіймах. – Ти що?! Зараз візьмеш і зіпсуєш весь сюрприз, – чутно задихав.

Вона й незчулася, як і собі обхопила його руками. Вхопилась, як за щось рятівне й необхідне. Наче була листком, що от-от відірветься від дерева під силою вітру й полетить із ним у безмір, у який не хотіла.

Як же добре їй зараз тут.

Як же добре їй зараз із ним.

Якусь мить вони крутились обоє, так і не розмикаючи рук, і Мії стало часу, аби завважити: ось його міцний торс під легкою білою сорочкою з розстібнутим на три ґудзики коміром, ось його широкі плечі, дужі й жилаві руки в загорнутих до ліктів рукавах, ось його запах… Хлопець пахнув мокрим морським піском і трохи свіжими персиками… Ось його міцне тіло, ось він сам… Так близько-близько, аж не вірилось…

– Ну, ходімо, – дещо віддихавшись, мовив Айдер. – Покажу сюрприз номер один.

Вони рушили з місця, але руки й далі схрещували довкола спин.

– О, то сюрпризів буде кілька? – Мія вловила, як стрімко вона ощасливлюється.

– Так, три, – відповів хлопець. – Але то, – кашлянув знічев’я, – якщо ми дочекаємося спочатку заходу, а потім сходу сонця.

Вона різко зупинилася.

І так само хутко рушила з місця, тихо сказавши:

– Добре.

Серце Мії закалатало, як церковний дзвін, що сповіщає про велике свято. Вона була справді мов на небі від щастя.

За хвилину, щойно на краю трав’яного «килима» завиднілася земля, Айдер повернув Мію до себе й сказав:

– А тепер заплющ очі. Далі йтимемо повільно, й ти виконуватимеш всі мої накази…