Обпершись об стіну, подивилася в дзеркало навпроти. Її яскраво-руді кучері були підібрані й заколоті на маківці в трохи розтріпану зачіску, що додавало образу легковажності, грайливості, сексуальності. Шия, яка виднілася з розстібнутої до грудей світло-бірюзової сорочки, була рівною і звабливою. На тонкій талії – застібнута коричнева приталена спідниця до колін, з якої прорисовувалися округлі стегна й рівні тонкі ноги. Лія мовчки стояла й дивилася на себе, чи радше розглядала.
Навіть відгорнула коміри, розстібнула ще одного ґудзика біля бюстгальтера, аби добре роздивитися шию. Ніжна і чиста, не було на ній ні плям, ні вугрів, ані зморшок. Ось чому Іван Петрович так пристрасно розціловує саме шию, коли прощається з Лією до наступної зустрічі.
«А щоки можна було й затонувати, припудрити, – виснувала, помітивши на обличчі нерівну рожевуватість. – І рум’янці навести, і брови підправити, зробити більш виразними…»
– Може, тоді я сподобалася б Вікторові, – промовила тихо й сама злякалася того, що сказала.
«Боже, ні! Ні, ні і ні!» – нервово покрутила головою і кілька завитків упали їй на лице.
Дівчина хутко зібрала їх і заколола.
«Так, усе, – глибоко дихнула. – Все й так дуже добре. Все добре. Все», – вийшла, гучно грюкнувши дверима.
8
Мія поверталася після заняття з вокалу й подумки сварилася на свого вчителя: «Коли ми вже почнемо нарешті щось серйозне співати! Скільки можна розспівуватися?! Одна й та сама розспівка – вже четвертий урок. Я хочу співати, а не розспівуватися! Ну, все, наступного разу скажу, що досить а-акати, мі-мікати, треба починати співати пісні. А ні, то покину ті уроки к чорту».
Злість і справді охопила Мію так, що вона аж передумала бути закоханою у свого нудного й повільного, як незграбна черепаха, учителя. Хоча, ясно, що вона тоді із сестрами пожартувала – ні у якого викладача вокалу вона насправді не закохана. Просто звикла підтримувати амплуа – бути непояснимою і загадковою, як того хотіла мати Марія, от і вирішила бодай на словах не зраджувати собі, чи то пак своїм сумнівним звичкам – закохуватися в одружених чоловіків. Але цей, що он-о знову її мучив-розспівував цілих півтори години, справді їй не подобався – низькорослий, окатий, губатий, щокатий та ще й лисуватий. Ні, то аж ніяк не її типаж.
Швидко вискочила з маршрутки й задоволено покрокувала на свій хутір. Мія не любила громадського транспорту через людський натовп, бо змалку звикла до малолюдності. Тому багато ходила пішки. Як і її сестри.
Дійшовши до кладки, що вела через річку до «триквартирника», помітила вчорашніх знайомих. Вони метушилися під тутешнім улюбленцем ясенем, намірившись розкласти під ним багаття.
– Ну-ну, – хитро прошептала Мія, натякаючи, що тільки-но хтось із чужинців надумує тут улаштувати пікнік, як неодмінно вперіщить дощисько.
– Приходьте із сестрою до нас! – замахав правицею темноволосий Айдер, привітавшись, коли Мія в чорних, як завше, вборах проходила повз.
– Приходьте-приходьте! – підтримав друга й світлочубий Віктор.
Мія помахала хлопцям навзаєм, подякувала, сказала, що, може, й прийдуть, і поспішила до хати.
«До хати» – так завжди казала про їхню оселю баба Устя. Це звучало дещо дивно, бо Мія при цьому уявляла сільську одиноку хатину, закутану у весняний садок, як жіноче обличчя у квітчасту хустку, і до якої не приточено, як причепи до вантажівки, ще дві чужі домівки. Бабі Усті, певно, йшлося про хату, у якій народилася вона на Волині.
Мії теж туди хотілося поїхати. Як і Лії, як і Софії. Дівчата навіть просили про це діда-бабу, мовляв, а давайте виберемося туди, де ваші хати, подивимося, може, з родичами зустрінемося-познайомимося, на що дід настільки жорстко відреагував: «Та я вам язики повідриваю, тільки ще раз попросите про таке! Вам мало доми? Тут – ваша дома! Тут і більш ніде!» – тож онучки перестали й заїкатися.
Уже в хаті, перевдягнувшись у чорний спортивний костюм та перекусивши бутербродом із чаєм, зирнула на годинник. Скоро прийде зі школи сестра, і, може, вони справді приєднаються до своїх несподіваних веселих сусідів. Але то навряд. Лія збиралася заміж, тож практично нікуди не виходила. А їй… Що з тих посиденьок і пікніка, як вона наперед знала: ніхто з хлопців їй не сподобається так, як вона цього хотіла б. Ніхто досі не припадав їй до душі так, як Айдер із Нижньогірського.
Адже вона…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гордієві жінки» автора Куява Ж.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ ІІ Волелюбний сусіда“ на сторінці 18. Приємного читання.