Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— Давайте мій завдаток, і завтра я зганьблю цього негідника на очах у цілого міста, — натхненно мовив чоловік.

— Не називайте його так, — сказала жінка, — не вам вирішувати, хто він.

Острожанин покірно вклонився. Графиня подала знак охоронцеві, і той, підступивши до них, простягнув Острожанину шкіряний капшук. Фехтувальник з приємністю відчув його важкість.

— На ранок вирушайте до Львова, — продовжила пані Сенявська, — у кам’яниці Абреківській, на Краківській вулиці, мої слуги винайняли для вас кімнатку на ім’я Теодора Белея. Назвіться цим ім’ям і чекайте звістки від мене.

— Як накажете, вашмосць, — відповів той.

Запала мовчанка, під час якої графиня уважно дивилася на Острожанина, мовби хотіла зайвий раз впевнитися, що не помилилась у своєму виборі. Раптом вона посміхнулась і простягнула йому руку. Чоловік припав на коліно і поцілував мокру від нічної вологості рукавичку.

— Добраніч, Теодоре, — промовила вона, — відтепер я називатиму вас так.

— Як завгодно вашій милості, — відповів той.

— Надіюсь на вас, — сказала жінка і рушила до карети.

— Я не підведу вас, моя пані! — гукнув услід їй Острожанин.

Уранці чоловік виконав усе, що було наказано. Заплативши господарю за ночівлю, він вирушив до Львова і поселився у вказаному місці, на Краківській. Дорогою він безупинно повторював своє нове ім’я, аби не забути. Врешті-решт воно йому так сподобалось, що в майстерні кравців він замовив собі новий плащ, звелівши вишити на ньому дві срібні літери ТБ. Після цього, усвідомивши нарешті, що грошей вистачить на все, новоявлений Теодор Белей подався в будинок насолод, де вибрав собі найдорожчу повію, яка, за словами управительки, ніколи не мала справи з селюками, найманцями, торговцями та іншою наволоччю. Дівчина так йому сподобалась, що він пообіцяв їй прийти наступного дня, а управительці дав півдуката, щоб та не пропонувала її іншим відвідувачам. Утім, до наступного дня Теодор не дочекався, і Магда була знову його ще до настання півночі. Ледве наситившись її розкішним тілом, чоловік кілька хвилин переводив подих, а потім, як завжди, почав збиратися.

Магда лежала, закинувши руки за голову, від чого перса її розпливлись і тільки великі стиглі соски дивилися в стелю.

— Де тебе тримали, чоловіче? — запитала вона стомленим голосом. — Або ти зроду кобіти не бачив... Я тепер не знаю, коли ноги зведу.

— А ти не зводь, — відповів Острожанин, — лежи так до завтра.

— Ти й на завтра нікого до мене не підпустиш? — усміхнулась дівчина.

— І завтра, і післязавтра ти будеш тільки моя.

— Скурвий ти сину... — Магда знеможено повернулась на бік, і пасма русого волосся сховало її обличчя.

— А ти вже хотіла б когось іншого? — єхидно усміхнувся Белей.

— Рано чи пізно доведеться. Кому яке діло, чого я хочу...

— Може, й не доведеться, — мовив Острожанин, пристібаючи шаблю.