Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— Кі vagy te? — запитав він у неї.

Проте Магда також не знала ані слова по-угорському, тому й далі плакала без упину... Вона чекала тут до останнього, зробила все, як просив у листі цей проклятущий Острожанин, який збаламутив її і дав управительці купу грошей, через які та просто випхала її з борделю.

Щоденник моря

Тепер я часто згадую цьогорічне спекотне літо, коли за цілковитою випадковістю потрапив до Криму. Військовий канцелярист у Києві помилково вписав моє ім’я до списку тих, кого відряджали в Алушту готувати тамтешню піхотну роту до візиту цілої плеяди генералів з Петербурга. Подейкували, що Алушту планував відвідати навіть сам імператор...

Завдання моє могло здаватися комусь простим, але той, хто бодай раз із таким стикався, чудово зрозуміє, наскільки важливою була моя місія. Генералам будь-якої армії недостатньо бачити рівний стрій солдат. Вони ще прагнуть чути піднесений марш і рівний барабанний бій. Як можна зрозуміти, я військовий диригент. Улітку 1898 року мені дали всього місяць, аби створити з двадцятьох солдат справжній військовий оркестр. Той, хто мав їхати до Криму із самого початку, зітхнув з полегшенням. А оскільки він був старший по званню, то мені не лишалося нічого, як збиратись у дорогу.

Відтоді вже минуло півроку, але жоден день не пройшов без того, щоб я не пригадав Алушту і ті події, які трапились зі мною біля моря. На додачу, одного дня я отримав поштою маленьку посилку, до якої був доданий короткий лист: «Андрію, це її щоденник. Я не можу більше його читати. Нехай залишається у тебе... Данило».

Прибувши тоді на місце, я одразу вирушив до штабу, який одночасно був квартирою командира, полковника Румеля. Постукавши в двері, я почув зсередини голос, який наказав заходити. Ступивши до кімнати, виструнчився, віддав честь і представився.

— Сідайте, майоре, — з якоюсь байдужістю проказав полковник, що виявився міцним бородатим чолов’ягою у розстебнутому мундирі, — хочете води? Спека диявольська...

Він узяв порожню склянку і, наповнивши її з глека, простягнув мені. Я подякував і з приємністю випив. Тим часом полковник швидко прочитав лист, який я привіз із собою.

— Нам справді потрібен диригент, — сказав він, — тому я дуже радий, що ви тут, бо роботи непочатий край. Але сьогодні відпочивайте, майоре. До роботи візьметесь завтра.

— Ваше благородіє, якщо дозволите, я хотів би поспілкуватися з музикантами сьогодні. У мене всього місяць, гаяти часу не можна.

Полковник схвально кивнув.

— Гаразд, але почекайте хоча б до вечора, коли буде не так спекотно. Зараз ви нічого від них не доб’єтесь.

— Так точно, — відповів я.

— Я би радо виділив для вас помічника, але так сталося, що з офіцерів тут — лише ми двоє, — мовив полковник, — тож ви другий після мене.

Я підвівся і виструнчився.

— Та припиніть ви, — засміявся Румель.

— Є ще офіцер у званні капітана, — продовжив полковник, — але він зараз під арештом.

Я всіляко намагався приховати свою цікавість, але, схоже, це мені не вдалося.

— У нас тут сталася вкрай неприємна подія, — неохоче пояснив Румель, — як ви знаєте, в Алушту віднедавна вирушають на відпочинок з усієї імперії. Мовляв, тутешнє повітря має цілющі якості... Так-от, два місяці тому прибула поважна родина з Харкова, Білявські. Дворяни, багачі... Ох, мать його...