Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— До дідька коня! — випалив мадяр. — Геть звідси!

Однак Острожанин не зрушив ані на крок. До нього знову кинулося кілька вершників, проте угорець стримав їх владним жестом. Укотре змірявши суперника презирливим поглядом, він зіскочив з коня і вихопив шаблю.

— Злазь, — наказав він Теодору.

Тепер Белей скорився. Ставши на рівні ноги, він також дістав з-за пояса свою карабелу[18].

— Мені шкода тебе, чоловіче, — крізь зуби процідив угорець, — але ти занадто мене розізлив, щоб я подарував тобі життя.

Мадяр виявився невисоким і коротконогим, проте з перших ударів стало зрозуміло, що він вправний боєць. Легко орудуючи зброєю, він змусив Теодора безперервно відступати, доки врешті не притиснув його до боку переляканого коня. Тут вельможа зупинився і зробив кілька кроків назад, дозволивши супернику перевести дух і повернутись у початкову позицію. Здавалось, так він хотів підкреслити свою перевагу в майстерності. Наступної миті він змінив тактику, давши Белею можливість атакувати. Однак відступаючи, завдавав дошкульних ударів у відповідь. Точнісінько вістрям шаблі мадяр кілька разів зачепив праву руку Острожанина. І чим більше той наступав, тим більше зазнавав дрібних колючих поранень, аж врешті змушений був зупинитись.

Вельможа засміявся і кілька разів змахнув шаблею, мовби для того, щоб як слід розім’яти зап’ястя. Його суперник стояв навпроти добряче розгублений і поранений, подумки проклинаючи свою жадібність, через яку погодився на сутичку з цим дідьком у мадярському одязі. Між тим, «дідько», поклавши ліву руку собі на пояс, знову наблизився на бойову відстань. «Треба щось вигадати, — подумалось Теодору, — інакше клятий угорець відлупцює мене, як школяра, а потім зітне голову...» Проте нічого кращого, як люто кинутись на ворога, Белей не придумав. Такий несподіваний натиск, утім, виявився дієвим — вельможа різко позадкував і навіть на мить втратив рівновагу. «Я дужчий! — радісно подумав Острожанин.— Ось у чому моя перевага...» Не даючи мадяру прийти до тями, він знову рішуче натиснув на нього, навіть не зважаючи на його болючі і небезпечні ріпости[19]. У такому ритмі бій затягнувся на добру чверть години. Теодор помітив, як сильно мадяр вибився із сил, хоча не дістав навіть подряпини, тоді як він сам спливав кров’ю. Вловивши підходящу мить, Белей вправно вхопив його за правий зап’ясток і рвучко прокрутив над собою. Мадяр застогнав від болю і розпластався на долівці. Його шабля впала поруч, проте Острожанин завбачливо наступив на її лезо. Чоловік не тямився від щастя. Ця перемога була п’янкіша за всі вина світу.

— «Петля»... — з болем у голосі мовив угорець. — Я знаю цю хитрість...

— «Петля», вашмосць, — сказав переможець, — і ви в неї втрапили...

Вершники, що досі мовчки за всім спостерігали, знову подалися вперед, але вельможа кволим жестом укотре їх стримав.

— Моє життя належить йому, — додав він.

— Ні, не мені, вашмосць, — заперечив Острожанин.

— Ви переможець, отже, вам...

— Не мені, — вдруге заперечив Белей.

— А кому ж, чорт забирай? — радше болісно, аніж роздратовано вигукнув переможений, поволі зводячись на ноги.

— Мені, ваша величносте! — почулося за спиною.

Та перш ніж Острожанин устиг озирнутись і, либонь, зрозуміти, що безсилий і переможений перед ним стоїть сам король, гримнув постріл, і куля звалила його з ніг.

— Мені належить ваше життя, Стефане, — промовила графиня Сенявська, опускаючи зброю, — я щойно тримала його в руках... І подарувала його вам назад, ваша величносте. Не забудьте про це!.. Ось покара за кожне слово, яким ви зранили мою гордість і моє серце!..

За мить вона і її охоронці зникли в темряві, мов примари, яким, кажуть, буває млосно перед грозою і вони починають біснуватися.

Король Стефан Баторій нахилився до чоловіка, якому щойно програв у чесному поєдинку, і перевірив його дихання. Острожанин був мертвий... Тоді він повернувся і рушив убік кам’яних сходів, що вели до костелу Антонія. Ступивши кілька кроків, він уздрів перед собою сірувату фігуру дівчини, що ридала, сидячи на сирому камінні.