Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— Що ж, — урочисто мовив Герман, — ми з вами, Станіславе, надто довго зловживали терпінням і гостинністю пані Єви. Гадаю, тепер нам час...

— Можете цим не перейматися, — сказала господиня.

— Дозвольте мені тепер наполягти, — м’яко заперечив Герман, з радістю відчуваючи, як до нього повернулася його звична впевненість.

— У такому разі смію нагадати вам про вашу обіцянку, пане Кислович, — сказала господиня, — коли в нас перший урок стрільби?

— Коли буде завгодно пані, — уклонився чоловік, — наказуйте.

— Тоді я наказую зустрітися завтра, скажімо, ополудні. Дні зараз короткі, і швидко темніє. Треба розпочинати наші вправи завчасно. — Єва в цю мить і справді була схожа на царицю. — Зустрінемось тут. Ви погоджуєтесь?

— Я погоджуюсь і скоряюсь.

Із цими словами вони й попрощались. Опинившись на вулиці, Герман критично поглянув на поліціянта.

— Ви й справді зачаровані цією жінкою, — сказав упівголоса він, — не дивно, що ви досі стояли на місці у своєму розслідуванні.

— Гадаєте, вона винна? — із болем у голосі перепитав той.

— Якщо думаєте, що я звинувачую пані Єву в якій-не-будь кривавій масакрі,то помиляєтесь. Швидше за все, вона нікого не вбивала, — відповів Герман.

— Матінко Божа! — скрикнув поліцейський. — Ви впевнені, що тих п’ятьох убили? Ото вже по мені!

— Тихіше, Станіславе, — Кислович зупинився і, вхопивши співрозмовника за рукав, озирнувся довкола, — я такого не говорив.

— Вибачте, Германе.

Станіслав трохи опанував себе, але все ще важко дихав.

— Куди тепер? — запитав він згодом.

— А куди б вам хотілося? — Герман промовив це дещо в’їдливо, проте Станіслав і не думав ображатися.

— Якщо чесно, мій друже, то найохочіше я повернувся би зараз до «Медової Єви» і лишився б там на ніч...

— Що ж, а натомість ми з вами вирушимо в який-не-будь брудний шинок. — Герман відчув певне задоволення від того, що остаточно поквитався з поліціянтом за його поведінку в товаристві пані Гроцької.

— Як скажете, — зітхнув той, — а навіщо?