Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— За кілька годин? — вражено перепитав Станіслав.

Був пізній зимовий вечір, і все, чого йому зараз хотілося, це келих підігрітого пива з медом, який подасть йому дружина для доброго сну.

— Нам треба простежити за тією віллою, — спокійно пояснив Герман, — подумайте, де можна заховатись.

— Хіба що в костельній сторожці, — мляво сказав Станіслав.

— Чудово, — Кислович посміхнувся і подав йому руку, — я чекатиму на сани.

Із цими словами він упевнено рушив у темряву, залишивши спантеличеного поліціянта, який навіть забув перепитати, чи знає той дорогу до свого помешкання.

Сани прибули о пів на одинадцяту. Станіслав, відпустивши своїх хлопців, був за їздового. Чекати не довелося: неподалік з’явилася висока постать Германа. Чоловік наблизився і без жодного слова сів позаду поліціянта. Той смикнув віжками, і вони рушили.

— Я домовився зі сторожем, — озвався нарешті Станіслав, — там трохи зимно, але якось перебудемо. Знати б, що або кого ми збираємось побачити.

Проте Кислович мовчав.

— Ви, бува, не дрімаєте? — пожартував поліціянт.

Коли й тоді не почув відповіді, здивовано озирнувся.

Кислович нерухомо сидів, спостерігаючи за ним поверх піднятого коміра.

— З вами все добре? — стривожено запитав чоловік.

— Аякже, — була відповідь, — тільки затримайтесь на хвильку. Я вилізу. Дякую, що підвезли...

— Що за чортівня? — вилаявся поліцейський, почувши незнайомий писклявий голос, замість баритона Германа.

Утім, псевдо-Герман уже прудко вискочив із саней, а за мить і зовсім пропав з виду.

Здивований і до глибини душі обурений, Станіслав повернув назад. На тому ж місці знову виднілася постать Кисловича, і поліціянт готовий був заприсягнути, що той здригався від сміху. Однак, Герман лише вдоволено посміхався.

— Гарні жарти, — випалив Станіслав, — я б охоче посміявся з вами, але, як на мене, проти ночі вони зовсім недоречні.

— Не ображайтеся, мій друже, — Кислович заговорив несподівано лагідним тоном, — я попросив племінника пані Стефи, який має приблизно такий самий зріст, що і я, допомогти мені. І, слід віддати йому належне, він чудово впорався. Хіба не так?

— Перфектно, — процідив Станіслав.