Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— Знайдемо ваших візників. Мені було б цікаво поспілкуватися з ними.

Станіслав кивнув і першим вскочив у сани. За кілька хвилин вони опинилися на місці.

Шинок не був брудним. Усередині виявилось доволі чисто, і могло б бути навіть затишно, якби не пекельний запах самогону. Побачивши Станіслава, присутні затихли. Поліцейський зупинився посередині і роззирнувся. Уздрівши в кутку двох вусанів, що сиділи не знімаючи кожухів, він попрямував до них, знаком запрошуючи Кисловича йти слідом.

Чоловіки були неговіркими, проте на запитання Германа відповідали охоче. Найпевніше для того, щоб швидше позбутися небажаного товариства.

— Вдосвіта під’їхали, — говорив один з них, — ми вдвох і ще троє. Пан Станіслав їх знає. Стали біля ґанку. Чекали.

— Кожен з тих панів вийшов пересвідчитись, чи його сани на місці, — продовжив другий візник, — потім повернулися, сказавши, що мусять випити ще чаю.

— Коли повсідалися, ми рушили, — знову заговорив перший, — їхали добре. Потім почалося. Хуртовина. Аж чую, мій каже: «Най то шляк трафить». Я здивувався, бо досі той говорив німецькою. «Перечекаю трохи заметіль», — думаю. Зупинив. Інші теж. Аж тут усі пани схопились і почали вилазити з саней.

— А я як пригледівся, — додав другий, — то бачу, що ніякі то не пани. А так собі, хлопи якісь.

— І куди ж вони подалися? — запитав Герман.

— А дідько їх зна. До Лемберга, певно. Бо лишалося з півмилі, — відповів перший.

Кислович на мить замовк, читаючи на обличчях чоловіків перші ознаки невдоволення, а тоді, вже підводячись з-за столу, промовив:

— Не збагну, навіщо кожен замовив собі окремі сани. Невже ніхто не хотів заощадити і взяти одні на двох?

Візники несподівано зареготали, та так голосно, що на них витріщились усі навколо.

— Прошу пана, — здавленим голосом сказав перший, — ви, бігме, недооцінюєте тих добродіїв. Коли один з них сідав у сани, то іншому місця вже не залишалось. Усі п’ятеро були гладкі,як свині...

— А взагалі, це чортівня якась, не інакше, — додав візник вже серйозно і перехрестився.

Опинившись на вулиці, Герман і Станіслав певний час простояли мовчки, займаючись тим, що піднімали коміри, ховаючи за ними розчервонілі обличчя від крижаного вітру. Нарешті поліціянт запитав:

— Чи спадає вам на думку якийсь висновок? Після цих розмов...

— Можливо, — відповів той.

Схоже, Герман поки що не мав наміру ділитися здогадами.

— Ви дізнаєтесь більше, якщо за кілька годин ми знову побачимось, — додав він.