Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

Станіслав чекав у вітальні за годину, як і пообіцяв. Герман спустився до нього і, сьорбнувши гарячого чаю, який турботливо піднесла йому пані Стефа, одягнув пальто і капелюх.

— Ходімо, — сказав він.

— Куди найперше? — запитав поліцейський, запопадливо відчиняючи перед ним двері.

— Найперше відвідаємо віллу «Медова Єва» і поспілкуємось з її господинею, — відповів Герман.

— Як скажете.

Чоловіки спустилися слизькою стежкою з невеликого пагорба вниз, до парку, де на них чекали поліційні сани, їхати довелося недовго: за кілька хвилин, перетнувши холодне безлюдне містечко, вони зупинилися біля розкішної вілли неподалік тутешнього костелу.

Двері відчинила молода служниця.

— Пані вдома? — запитав поліцейський.

— Проходьте, прошу, — мовила та, — я запитаю, чи господиня може вас прийняти, пане Станіславе.

Чоловіки зайшли в чималу вітальню й одразу ж попрямували до каміна, в якому помирав одинокий вогник. На цю пору стояли люті морози, і навіть недовгого перебування на вулиці було досить, щоб промерзнути до кісток. Служниця докинула трохи дров і тільки тоді подалася нагору повідомляти про неочікуваний візит.

— Розумна мала, — тихо промовив Станіслав, простягаючи руки до полум’я, що потроху набирало сили.

Герман роззирнувся довкола. Вітальня була чудова. Найперше вражала колекція картин, що прикрашали стіни, і зі смаком підібрані меблі. Усе, включаючи невелику кількість кришталю і срібла, було поєднано спільним задумом в одне ціле. Спадало на думку, що коли б звідси прибрали навіть найменшу річ, то якийсь невидимий зв’язок одразу б порушився.

Володарка цієї гармонії, темноволоса вродлива жінка, закутана в довгу шерстяну накидку, з’явилася на сходах і, посміхнувшись гостям, почала неквапно сходити донизу. Здавалось, вона хотіла використати цей час для того, аби оцінити, наскільки ці двоє пасують до її вітальні.

Біля останньої сходинки Станіслав ґречно подав господині руку. Збоку це виглядало так, що понад усе в житті йому хотілося щоразу отак проводити її від сходів до софи.

— Моя дорога пані Єво, — чоловік мінявся просто на очах. Замість грубуватого поліціянта зараз промовляв галантний кавалер, — дозвольте відрекомендувати вам мого друга, Германа Кисловича. Тільки не зважайте на його похмурий вигляд. Насправді мій друг веселун і жартівник. Інакше, ніхто в лемберській поліції ніколи б не посмів називати його поза очі Кисляком...

— Отже ваш друг з поліції? — запитала жінка.

Утім, сказала вона це без жодного занепокоєння, яке намагався вловити Герман. У неї був гарний голос, один з тих, що його завжди зачаровували.

— Так, моя пані... — натхненно почав Станіслав.

— Я вчитель стрільби, — перебив його Герман, — усього лиш.

— Усього лиш? — лукаво перепитала Єва. — Знаєте, я дуже люблю це заняття. Ви надовго тут?