Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— Ви праві, каюся, — Станіслав з винуватим виразом на обличчі підняв догори руки.

— Отже, у вас немає сумнівів, що 10 лютого всі ці добродії залишили віллу і подалися до Лемберга, оскільки, принаймі, троє з цієї п’ятірки мусили сісти на віденський потяг? — продовжив розпитувати Герман.

— Я цілком у цьому впевнений, дорогий Германе. По-перше, у «Медовій Єві» зовсім не лишилося їхніх речей. А по-друге, п’ятеро місцевих візників засвідчили факт, що везли їх зранку до Львова, — відповів Станіслав, — кожен узяв собі окремі сани...

Герман рвучко звівся з крісла і став до вогню спиною.

— Одним словом, — перебив він, — фон Зоммерштайна не дочекалися у Відні, фон Ранінгера — у Празі, Гайсмана — у Кракові, а решти двох — у Лемберзі. Це ви маєте на увазі?

Станіслав був спантеличений таким несподівано різким тоном співрозмовника.

— Саме так, — пробелькотів він.

— Тоді я не розумію чому цим займаєтесь ви, — продовжив той, — їхні сліди загубились у Львові, тож це справа тамтешньої поліції.

— Бачите, в чому річ, — поліцейський сів назад у своє крісло і, стишивши голос, договорив те, що збирався, — я сказав, що візники везли їх до Львова. Але в самому кінці дороги сани потрапили в люту заметіль. Тоді клієнти почали якось не по-панськи лихословити. І виявилось, що в санях уже не пани, а зовсім інші люди, що миттю скочили зі своїх місць і подалися геть...

Жоден з них не прибув до Львова, не сів у потяг, а отже, вся ця чортівня, Германе, — справа повітового відділу поліції. Тобто моя...

Станіслав подивився на нього із жалісливою надією. «Ну, хто міг подумати, чорт забирай, що в цій глушині може статися бодай щось подібне», — читалося в його очах.

— Гаразд, — вкинувши черговий недопалок у вогонь, Герман усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити бідолаху, — якщо дозволите, я перепочину якусь годину, а потім ми візьмемось до справи.

— Звичайно, мій друже, — поліцейський гаряче потис йому руку і заходився застібати здоровенні ґудзики свого кожуха, — за годину я прибуду до вас знову.

На порозі його зустріла пані Стефа і висловила жаль, що той залишає їх так швидко. Станіслав люб’язно запевнив у відповідь, що тепер вони будуть бачитись частіше, і, вклонившись, вийшов на вулицю. Провівши його, господиня повернулася до вітальні, трохи сутулячись від морозного подиху зими, що війнув знадвору. Взявши до рук тацю, вона поставила на неї дві порожні склянки з-під глінтвейну і попільничку, яку залишив Станіслав.

— Пані Стефо, ви чули щось про власницю «Медової Єви»? — запитав Герман, збираючись знову піднятися нагору.

— Я чула про неї тільки хороше, — відповіла та, — сердешна вдова, якій випало тепер це випробування.

— Яке випробування? — мовив гість.

— Хіба ж... пан не тому приїхав до нас, що ті п’ятеро зникли? — трохи зніяковівши, сказала жінка.

«Отже, про це знає все містечко, — подумав про себе Герман, — зрештою, нічого дивного».

Уголос він подякував за вино і перепитав чи буває пані Єва Гроцька в товаристві. Господиня відповіла, що та іноді відвідує місцевий Товариський клуб.