Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Я це відчув, тоді,— гірко прошепотів Радан, глянувши пильно в її очі,— коли вони... коли мене...

— Заспокойся, учителю,— охопила дівчина його плечі.— Та пора давно минула. Тепер — все інакше...

— Інакше? — з притиском запитав Радан.— Ти гадаєш, що час кудись пропадає? Щезає? Ось вона тут... моя палаюча мить...

— Учителю,— рішуче скрикнула Гейя, відстороняючись від нього.— Ось глянь сюди, глянь на себе...— Кинувшись до стіни, вона ввімкнула посилене світло, потім відслонила штору, за якою холодним оком заблищало дзеркало. Він ступив, похитуючись, кілька кроків, побачив своє відображення. Здивувався.— Ну, тепер ти розумієш?

— Що я мушу зрозуміти, дівчинко?

— Що Джордано й ти — різні особи. Джордано був невисокого зросту, чорноокий, чорноволосий...

— Коли мене вели до вогнища... я вже був сивий...

— Але порівняй, Радане... ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років... Як же це може бути?

Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову пригасила світло.

Після довгого мовчання учитель запитав:

— Рим ще є?

— Є, Радане,— усміхнулася ласкаво дівчина.— Рим же вічне місто. Таким і буде... як архітектурний заповідник...

— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.

— Інквізиція — анахронізм,— знизала плечима Гейя.— Хіба що іносказально... символічно... така інквізиція є завжди в душах інволюційних, нерозкритих, невихованих... Так ти учив нас, своїх учнів...

— Так, так. Розумію. Тонка іронія. Проте мені не до іронії, дівчинко, не до витончених софізмів. Я розгублений. Мушу знати; що ж зі мною сталося? Ти допоможеш мені?..

— Все, що ти захочеш.

— Ти кажеш — я твій учитель... Що моє ім’я... як ти назвала мене?..

— Радан...

— Хай буде так. Хай Радан... Проте в моїй пам’яті жодного знаку звідси. Будівля, барви, характер думки... події, час... все інше, інше... Колись у в’язниці... а сидів я там біля семи років... мені приснився сон.. Якесь боріння, переслідування... Потім я проломлюю стіну, а за нею — чарівний, гармонійний світ. Зникають переслідувачі, довкола тиша... Я йду — обірваний, розтерзаний, насичений клекотом недавнього протистояння. Дивуюся, Бачу білі, рожеві споруди. Чисті, спокійні, ніби намальовані божественною уявою. На сходах мені стрічається дівчина, вітається, цілує в щоку. Я знаю — вона рідна, близька, але не можу згадати. Дівчина плаче, заспокоює: «Ти згадаєш, згадаєш». Питаю: «Як же я житиму там, де відсутня будь-яка дотичність?» — «Любов,— каже вона,— любов відкриє браму пам’яті...»

Я дивувався тим снам, не міг збагнути — до чого вони? Тепер щось подібне. Може, й це сон, Гейе?