Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Боривітер казав. Проблема втечі дітей...

— Так. Радан має очолити цей напрямок. Готується Світовий Форум. Без нього все ускладниться... Пам’ятай, Гейе, що від тебе залежить дуже багато. Перед тобою стіна, про яку ми нічого не знаємо. І треба знати, чи так ми стукаємо в ту стіну, чи почує нас Радан, замурований в лабіринті?

Спантеличена дівчина мовчала. Крон все ще зволікав вимикати зв’язок. Тяжко зітхнувши, втомлено, по-батьківському промовив:

— Треба приборкувати гординю, дівчинко моя. Ми неуки, що стосується зв’язку між віками, поколіннями. Є лише декларації, психомоделі філософів, романтиків, соціологів, футурологів. Є лише гіпотези... А місток... живий місток для душ — відсутній. Смерть обриває будь-який смисл естафети. Доки нема монолітної свідомості Цільної Особи, котра б об’єднала різні покоління й віки, нема й розумного сенсу... і вектора поступу... Можливо, саме поєднання психостанів різноісторичних осіб у одній людині — шлях до такої єдності? Хто скаже?.. Я інколи замислююся над тим, що божевілля, яке ми вважаємо патологією,— є катастрофічна спроба єства ступити на шлях всеохоплення... спроба, що ніколи не завершувалася успіхом...— Крон помовчав і задумливо додав: — А може, й завершувалася... Та світ не розумів цього. Нищив таких одинаків, як хворих, або обоготворював, творив їхнім ім’ям культи... спалював на вогнищах інквізиції, розпинав на хрестах...— Вчений засміявся, махнув рукою, ніби обрубуючи нитку розмови.— Розбазікався. Вибачай. Отже, я не прощаюся. Чекаю добрих вістей щохвилини... щомиті...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Гейя задрімала, зморена багатодобовим чергуванням. Крізь сон відчула, що хворий заворушився. Сторожко розплющила очі.

За широкими вікнами палати спалахували блискавиці, з Лівобережжя котилася гроза, відлуння громів розсипалося, в ущелинах дніпровських, круч, понад широким плесом ріки. В ніжно-зеленому сяйві стін вирізьбилася постать учителя, він зводився на ліжку, спантеличено оглядаючись. Завмер, прислухаючись до гримлячої стихії.

Дівчина підхопилася з крісла, ступила крок до нього. Радан завважив її, лагідно кивнув.

— А... Це знову ти, ласкава дівчинко?

— Я, Радане. Твоя вірна учениця Гейя...

— Гейя, Гея... Наша велика Мати... Так ти казала, що це Гея? Мені не примарилося?

— Так, учителю.

— І минуло майже півтисячі літ. Як же я тут опинився? Такий немислимий прорив... Я гадав, що смерть в ту страшну епоху... дасть мені право й силу... полинути до інших світів, до мудрих братів біля далеких зірок... А ти кажеш... Гея...

— Я поясню, Радане... Я все тобі оповім...

— Для мене все довкола незнайоме... цілком чужа планета...

Гейя взяла його схудлу руку в свою гарячу долоню, погладила пальці.

— Кожне дитя народжується на незнайомій планеті, приходячи з таємниці... Хіба не так,, учителю? А потім... вона стає своєю...

— Дивно сказано,— вражено глянув на неї Радан, ніби вслухаючись у зміст промовленої фрази.— І прекрасно. Велика правда... Кожній дитині належить не лише пізнати... а й полюбити цілий Всесвіт... щоб можливо було жити в ньому...

Гейя схвально закивала, заворожена глибокодумністю його афоризму.

— Ти мимохіть сказав дивноістинну мисль. Полюбити, пізнати Всесвіт... щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і... полюблений. Тоді смерть — реакція ненависті. Людина не встигає полюбити й пізнати. Її геть викидає з світу несумісність...