Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Хіба ми відаємо, що таке сон, учителю? — тамуючи сльози, ніжно озвалася дівчина.— Є багато дослідників, які вважають кожне сновидіння — фрагментом якоїсь цільної реальності, котра поки що недосяжна в сукупності...

— Гарна думка,— загорівся Радан, звівшись на ліжку.— Я про це навіть писав...

— Коли? — з надією запитала Гейя.

— Тоді. Півтисячі літ тому.— Хворий нахмурив брови.— В якій же книзі я писав про це? В пам’яті все переплутано...

— «Структура ноосферного поля»? — тихенько підказала вона.

Радан гостро глянув на неї, посварився пальцем.

— Хочеш підштовхнути мене в колію твого учителя? Гадаєш, я не розумію? Такої книги я не писав. Свої пам’ятаю... «Таємниця Пегаса». «Бенкет на попелищі». «Про героїчний ентузіазм». «Про безкінечність». І багато інших... А скільки я ще не встиг написати!.. Ти читала бодай що-небудь з того, що я назвав?

— Я все читала, мій друже. Все, що написав Джордано. Він воістину став безсмертний...

— Отже, правда,— прошепотів хворий.— Я йому правду тоді сказав.

— Кому?

— Інквізиторові. В останню ніч перед стратою...

— Що ти йому сказав?

— «Живе — житиме, тлінне — зітліє...» Як прекрасно, що навіть віки безсилі супроти життя... Ось тільки оця загадка, що її ставиш ти... Тіло твого учителя, а душа — моя. Мені боляче й незатишно...

— Невже я для тебе... зовсім, зовсім незнайома? — палко скрикнула вона.— Придивися, напруж уяву...

— Дарма,— заплющив очі хворий.— Ось... поруч... лише простягни руку... холодна стіна темниці. Чую скрипучий голос жорстокого гостя... інквізитора... Ми з ним так довго бесідували на прощання. І не треба зусиль, щоб згадати свої мандри по Європі... глуми, насмішки, дискусії, спека, мороз, голод, холод... Все ясно, зримо... Можу описати навіть пам’ятні скелі на шляху, розмови з випадковими людьми... Дитинство пам’ятаю... Малесеньке містечко Нола, неподалік від Неаполя. Моє ім’я Філіппо, це вже пізніше я назвався Джордано, як став ченцем. Тато мій — Джованні Бруно — тримає хлопчика за руку, ми з ним піднімаємося на Везувій, поміж буйноквіттям. Гора димує, нагадує, що в ній киплять втаємничені сили. Тато оповідає дивні легенди, пов’язані з Везувіем. Про Спартака, про страшну загибель Помпей. Я дивлюся на далекі блакитні обрії, мені гарно, казково... Де ж я знайду поміж цими яскравими спогадами... твого учителя, дівчинко?

Гейя пригнічено мовчала. Хворий розплющив очі, взяв її за руку.

— Не сумуй. У нас нема іншого шляху... як розбудити твого Радана... Спробуємо разом. Ти розкажеш мені все що сталося... після смерті того, хто живе в мені...

— Добре, учителю. Тільки одне запитання... Що б ти хотів знати — хронологію подій чи якісь інші метаморфози світу? Що тебе цікавить в цих п’яти віках?

— Основне,— подумавши, твердо мовив Радан. — Битва з торжествуючим звіром. Є така книга у мене. Читала?

— Читала, учителю...