Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— І ти знайшла? — Брови Радана високо піднялися, в прозорих очах замерехтіли крижинки.— Ти певна, що знайшла щось суттєве й небувале?

— Я певна, що знайшла.— Гейя раптом відчула в собі певність,— А разом з тим... хай це буде іспит... чи варте чого-небудь моє шукання?

— Гаразд,— кивнув Радан, витримавши паузу.— Сьогодні ввечері, на тому ж місці. О десятій. Приготуй хмиз для багаття, бо часу у мене обмаль...

— Дякую тобі, учителю. Я приготую...

Правду казали квіти.

Ніби й не було часу, безсонних ночей, терзання, сумніву. Знову переможно співає вогнище, хмара іскринок в’ється в потоці сизого диму, пливе до похмурого неба. Ось тільки зірок не видно, бо грозові хмари обсіли диво-коло, купчаться, вирують, сваряться десь за обрієм громи. І очей Радана теж не видно, лише тіні від густих брів. Він Дивиться в жаріюче багаття, підкидає потроху сухі гілляки, слухає сповідь Гейї. Вона згадує все, що з нею сталося, не приховує сумніви й хитання, хвалиться тим, що торкнулася ниточки, де має відбутися давно загублена зустріч з духом життєвості, і тоді не треба буде самотужки рвати власні глибини ризикованими спробами, бо самі стихії природи подарують для нас суджені путі...

На завершення Гейя процитувала слова Ані — Сина Зірниці з шумерського епосу, їй здавалося, що тими авторитетними реченнями вона надійно підпирає дівочу сповідь:

«Всі міркування людські, якими б вони чаруючими не здавалися, ніщо супроти стихійної волі Життя. Гвалтуючи живе зерно, можна лише спотворити його вияв, але досягти кращого плоду неможливо. Давши волю зерну, ми отримаємо суджений плід. Те саме в долі народів — слід збагнути Волю Світового Життя і йти за потоком радісної стихії Всебуття. Життя саме сотворить себе — за велінням Таємничого Лона...»

Радан уважно прослухав її. Довго мовчав. В душу Гейї почала закрадатися тривога — чи бодай чув її вчитель? Може, лише удавано слухав, а свідомість його десь бродила? Та й хто вона, що вона, щоб нав’язувати йому свої дівочі химери?

— Не турбуйся, дівчинко,— певно, відчувши її стан, ласкаво озвався Радан,— я все запам’ятав — від слова до слова. Ти принесла мені важливу вістку. Ти багато зробила, здійснила. Хвалю; як твій учитель і старший друг. Проте,— він поглянув на темний обрій, прислухався до бурчання грому,— хочу зауважити: посилання на авторитети, навіть легендарні, вельми ненадійне. Геній звертається до різних психік по-різному. Дитині відкривається один бік явища, зрілому чоловікові — цілком інший. Той же Ані — Син Зірниці, якого я глибоко шаную, бо давно вже вивчаю, сказав і дещо інше, відмінне від процитованого тобою уривка: «Просто скористатися світлом готовим, даним тобі одвіку: сонцем, зірками, світляком, променями коханих очей і сердець. Важче, незміряно важче запалити Новий Вогонь серед Великого Океану Пітьми. Не ворожа стихія Пітьма, як охрестили її ще з правіку неуки, а Світло Всеохопне, Джерело Всебуття, не сприйняте нами. Воно чекає крилатих світоносних душ, котрі дерзнуть запалити в серці Материнської Пітьми нові, небувалі Зорі й Планети.

Світи, що дані людям І звірям, квітам і деревам,— лише грубі риштування грядущого Храму Душі і Серця. Треба поспішати сотворити той заповітний Храм, щоб нарешті відкинути риштування, що загрожують стати постійними ґратами для сліпців, заворожених видимим убозтвом тимчасовості, неспроможних переступити порогу до судженої домівки Радості...» Як бачиш, Гейе, вражаючі слова. І в них дещо інше, аніж те, що ти цитувала. То як же нам бути? Дуже просто. Діяти в кожному випадку відповідно до вищої необхідності.

— Гаразд. Хай так,— з надією глянула на учителя дівчина.— А що ти скажеш про мій контакт? Хіба не варто повторити експеримент Людини-Квітки? І випробувати небувалий шлях в цьому напрямку?

— Ти не переконала мене, Гейе,— просто й дружньо сказав Радан.— Світу громів та блискавиць, у якому живемо ми, треба протиставити потужну альтернативу. Ти навіть для себе не відчинила дверцят, а що ж казати про людство?...

Спогади, спогади.

Гейя тоді зрозуміла, що він просто не любить її. В цьому вся справа. Небувала стежка, парадоксальні ідеї? Все не химери, коли є у серці кохання. Вона для Радана — лише одна з тисяч земних учениць. І ця зустріч біля вогнища має бути останньою.

Що ж, хай так буде. Вона щезне з його стежини, йтиме самотньо. Ба ні, будуть в неї вірні друзі. Трави, дерева і квіти.

Трави, дерева і квіти...

У лабіринті віків

Минали дні, тижні, місяці.

Гейя забула все, час минав калейдоскопом тіней. Вона пірнула у глибину тієї криниці, звідки текла потужна ріка квіткового розмаїття. Від травинки до травинки, від квітки до квітки, від дерева до дерева передавалася естафета довір’я, щирості, любові. Дівчина в самозаглибленні зрікалася своєї виключності, вливала почуття й мисль у потік зеленого дива, жадала стати своєю у океані нового буття. Проте діалоги з квітами, деревами й травами обмежувалися приємними, проте якимись розмитими загальниками, принципово нової інформації Гейя не могла здобути. Чи, може, вона має оволодіти новим ступенем взаєморозуміння? Адже мислення людини полонене віковими штампами власного самообману. Хіба доречно квітам нав’язувати свою «логіку», свої світоглядні напрямки? Що спільного у напрямках наших еволюцій? Це критерій єдності? Чи може флора підказати такий критерій? Якщо зможе, то це має знати центр Рослинного Царства. Чи є такий центр у зеленого дива? Де він може бути?