Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Ти збагнула, про що я питаю?

— Так. Тебе цікавить динаміка духовного поєдинку. Я згодна, що в цьому суть світової історії. Ми завтра побуваємо там, де з тобою палили вогнище. Може, багаття допоможе розбудити твою пам’ять. «Вічне те, чого немає...» Це рядок з твого вірша...

— «Вічне те, чого немає»,— повторив хворий.— Дуже близькі мені слова...

— Хай же вічність нашепче тобі ту казку, якої чекаю я... І не лише я... тебе чекає весь світ. Чуєш, Радане?..

П’ять віків

Розповідь Гейі

З покрівлі пси-центру вони вилетіли вдвох на магнетоні в передсвітання. Радан дивувався всьому, немов дитя: гармонійним обрисам літального апарата, подібного до сочевичного зерна, легкій повітряній архітектурі лікувального комплексу, природно поєднаного з розкішним краєвидом дніпровських круч, чорному компактному пульту керування, де мерехтіли багатоколірні іскорки сигналів. А коли апарат зірвався з місця і поніс їх до хмар, з грудей учителя вихопився крик захоплення:

— О розуме людський! Недарма я переконував людей, що саме Божество втаємничене в мислячій істоті! Гейє, це ж повернувся благословенний вік титанів! Все можливо, все доступно!

Усміхнена дівчина, ввімкнувши систему прозорості стінок магнетона, з радістю спостерігала, як Радан повертався то ліворуч, то праворуч, вигукуючи:

— Яка чарівна ріка! Як вона зветься?

— Дніпро, Радане! Твоя рідна ріка!

— А отам... що за чарівне місто?

— Трипілля! Там школа другого циклу, де я навчалася. Інколи сюди навідувався й ти... учитель, відомий всій Землі...

— Відомий всій Землі,— ніби бездумно повторив хворий. Потім знову загукав: — А там... на обрії... величні споруди, золоті бані... Що там таке?

— Київ. Прадавнє місто русів... столиця України...

— Читав, чув,— замислено сказав Радан.— Проте не пощастило побувати. Героїчна козацька земля, славетна у всій ойкумені. Ух ти! Куди це ми падаємо?

— Не падаємо, учителю, а знижуємося. Не турбуйся, автоматичний пілот діє ідеально, нам ніщо не загрожує...

— Дивина! Чудо! — шепотів хворий, кутаючись у квітчастий плед.— Це мені сниться... Я потрапив у край небесних геніїв. Бачу заспокійливі сновидіння... А там, що це таке? Білокрилі кораблики...

— Яхти для прогулянок, Радане. Ще в двадцятому віці ріки всієї Планети були засмічені, загиджені, в їхніх водах плавало тисячі брудних, гримлячих кораблів, швидкісних лайнерів. Насувалася катастрофа, люди очікували апокаліпсису, бо глибини сфери життя безнадійно спотворилися... А нині — глянь! Всюди — тиша! Все-таки розум одужав. Проте не захоплюйся! Загроза життю не подолана, спокій лише на поверхні... Обережно! Ми прибули...

Дніпровські кручі наблизилися, виросли. Заколихався берег, зрівноважився, завмер. Радан заплющив очі, ніби прислухався до втаємниченого голосу душі. Дівчина не турбувала його.