— Товаришу, я… — намагався сам за себе заступитися вчений.
— Так-от, — продовжив Федот, — якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?
— Е-е-е… — забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.
Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.
Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.
— Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? — прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.
— Йду на збори, прочухати твоє керівництво! — одразу відповів Федот.
— Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.
— Про шо це ти, Несторе?
— Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»
— Ну-ну, і що ж він відповів?
— Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.
— Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?
— А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!
— Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…
— Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.
— Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.
— Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!
— Хитрий ти! Як я з тобою, із здирником, стільки років прожив?
Нестор ласо засопів, замуркотів, немов кіт, простягнув долоню, в яку Федот насипав із гіркою доброго тютюну. На цьому й попрощалися. Федот посміхнувсь, постукав приятеля по плечу, а тоді захрумкав стежкою, що вилась, як псячий хвіст.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Куркуль» автора Бутченко Максим на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1“ на сторінці 4. Приємного читання.