Розділ «Частина п’ята Два сонця»

Джордж не виходив із готельної кімнати, валяючись днями в ліжку і вивчаючи італійську мову; готель остогид йому через тиждень, і він його не називав інакше, як «Абракадабра», телевізора не вмикав, бо кожного разу, коли його бородате американське обличчя з’являлося на екрані, йому ставало погано і здавалося, що ось-ось агенти AISI увірвуться до кімнати (хоча бороду давно поголив, а волосся на голові почало відростати). На щастя, господарем готелю був двоюрідний брат Антоніо, а ролі покоївок виконували його дружина і донька — стара діва, яка нічим не цікавилась, крім як поїсти улюблену пасту з баклажанами і вареним бергамотом та поспати. На випадок виходу в місто була приготована маска з полілату — чорнявий красунь із тонкими вусиками, схожий на сутенера чи картяра-шулера.

Нарешті, майже через два місяці після їхньої втечі з Риму, Антоніо сказав, що увечері вони виїздять до Сицилії. Вони довго обмірковували — їхати їм через міст, що висів над затокою між Реджо-ді-Калабрія та Мессіною, чи обрати пором. Вирішили вирушити останнім нічним рейсом порому, контроль за яким не був таким доскіпливим: пором вважався старовинним місцевим способом переїзду на острів, майже сімейним, де люди знають один одного; через міст переважно проїжджають туристи, чужі люди, які навіть не знають про існування порому; тому контроль за мостом здійснювала не тільки місцева поліція і карабінери, але й агенти AISI.

За кермо «Фіата» сів власник готелю, якого всі тут знали. Поряд із ним Антоніо, ззаду зіщулився Джордж, натягнувши на обличчя маску з полілату.

І хоча в Мессінській затоці їх добряче похитало на високій хвилі, і Джордж від переживань і качки ледь не заблював новенький автомобіль, згадуючи похід Одіссея поміж Сцилою і Харибдою, все обійшлося, і на сицилійському березі охоронці, побачивши власника готелю «Абракалабрія» за кермом, тільки махнули гостинно рукою, пропускаючи агентів української розвідки на вільний і незалежний острів Сицилію. Вільний від законів і незалежний від влади, як казали мешканці острова.

Тут їх зустріли троє невідомих, з вигляду — типові мафіозі, з переконань — побожні католики, сповнені бажання помститися вбивцям, що підняли руку на Папу, дарма, що він не італієць. Незнайомці завезли їх до ферми неподалік від Палермо, де розмістили гостей у стодолі, в якій стояли два поламані трактори МТЗ. Зате зброя, яка зберігалася тут, була справна і найновіша: швейцарські автомати SIG-951 SARP, самонавідні переносні українські ракети «Бджола-5М», американські снайперські гвинтівки SR-125, російські автомати ІЖ-107-М, німецькі засліплюючо-шумові гранати RG-8, лазерні пістолети й бойові шоломи карабінерів із вбудованими радіостанціями та індивідуальними радарами.

Увечері учасники операції «Піцерія-2» зібралися в стодолі за столом, куди запросив їх власник ферми, старий удівець сеньйор Марчелло, очі якого постійно сльозилися. Попри всі розповіді про економічну кризу, Марчелло вразив гостинністю, виставивши прості, але смачнющі селянські сицилійські наїдки. Перш за все, була винесена велика кількість пляшок із червоним вином «Неро д’авола» (Джорджеві почулося «диявола»), білий ще гарячий хліб і мисочка золотавої оливкової олії; на хліб клали покришені свіжі помідори з часником та скибки козячого з кмином сиру. Джордж відчув звірячий голод, причиною якого було, швидше, збудження перед завтрашньою операцією і викидання у кров великої кількості адреналіну та інсуліну. Антоніо представив Джорджа своїм далеким родичем з Мальти на ім’я Джан-Карло Ленс; ламана італійська мова Безпалого з досконалим англійським акцентом підтверджувала цю легенду. Накинувшись на білий хліб з овочами, Джордж забув, що це тільки добрий початок довгого вечора. Господар приніс гарячу рибну юшку з перцем, яка зігріла гостей краще за вино. Потім на столі з’явилися миски з салатом із помідорів, баклажанів, зеленої квасолі, солодкого перцю — і ці яскраво-червоні, помаранчеві, жовтогарячі кольори звеселили душу тих, хто не знав, чи залишиться в живих завтра. Спробувавши рибні котлетки й домашні свинячі ковбаски з родзинками, Джордж зрозумів, що хотів би народитися в цім краю веселих жерунів (чи хотів би померти — не думав). А попереду ще була паста — жовтаві макарони з сардинами, притрушені кропом і прикрашені лимонами. Пили багато, не виголошуючи вигадливих тостів, і тільки під кінець вечері, коли на столі з’явилися солодкі сицилійські пундики Джордж уже не міг дивитися на їжу), господар, старий Марчелло, котрий, як міг, догоджав гостям, приносив і забирав тарелі, доливав вино і допомагав знайти дорогу до туалету, почав говорити. Джордж намагався зрозуміти сенс його слів.

А Марчелло почав вибачатися перед гостями, що приймає їх не в домі, не у світлиці, де на столі чиста скатертина, де гарний посуд і де на стінах висять картини з Божою Матір’ю та її Сином, а не запасні тракторні колеса, де не пахне біодизелем і пилом. Колись, коли він ще був молодий, в його домі з’явилася жінка з України, яку звали Галина, Галя; батько Марчелло найняв її, щоб доглядала за паралізованою матір’ю. В усьому світі не було добрішої й лагіднішої жінки, сказав Марчелло, витираючи сльози. Вона обережно перевертала матір, робила їй масаж і змащувала шкіру спеціальними лікувальними мазями, годувала її з ложечки й виносила з-під неї судно, підмивала, коли мати лежала закаляна; в теплу погоду вивозила матір у двір, у тінь апельсинових дерев, і відганяла мух від її обличчя. Зароблені гроші Галина відправляла в Україну, а сама, живучи в комірчині на піддашші, годувалася хлібом, молоком і дешевими овочами. Час від часу Галина їздила до Палермо, де біля церкви Марторана збиралися українці, обговорювали свої справи. Минав час, і помер батько Марчелла, а мати все жила — нерухома і безмовна, вона існувала стараннями Галини. Вона ніколи не казала, хто залишився в Україні, ніколи не їздила до свого Тернополя, звідки була родом. Одного разу, коли в домі залишився Марчелло, Галина та паралізована мати, Марчелло зайшов до комірчини й ліг поряд із Галиною. Вона прийняла його так само покірливо і лагідно, як доглядала його хвору матір. Нічого кращого у своєму житті Марчелло не спізнав; багато разів він пропонував Галині одружитись, стати співвласницею ферми, але тиха жінка відмовлялася: він продовжував їй регулярно сплачувати платню, яку вона так само регулярно відправляла в Україну. Напередодні Великої Темряви померла його мати, й через кілька днів після похорону Галина зникла, не залишивши листа, не сказавши йому ні слова. Просто зникла. Він був у відчаї й почав їздити до Палермо, до церкви Марторана й зустрічатись з українцями, які збиралися там по суботах. Слухав їхні пісні, які нагадували йому Галину. Біля нього почали крутитися жіночки, які пропонували йому свою допомогу, але він думав тільки про Галину, вірив, що одного дня вона повернеться й знову буде з ним.

Через кілька місяців одна жінка, яка приїхала на заробітки з Тернополя до Палермо, розповіла йому, що сталося з Галиною: історія ця свого часу збурила Тернопіль. Виявилося, що Галина приїжджала на Сицилію, маючи родину: чоловіка-алкоголіка, який після від'їзду дружини зовсім збомжився і зник невідомо де. Ходили чутки, що чорні трансплантологи забрали його органи (крім печінки, звичайно) на пересадки. Але не чоловік був вічним болем Галини, а син. Він, залишившись без матері, підсів на галуїн — смертельний наркотик. Всі гроші, що заробляла Галина, йшли на його лікування у дорогій приватній клініці. Галина не знала, що наркологам було вигідніше не вилікувати сина, а підтримувати його в стані залежності від галуїна. Саме ця наркологічна клініка належала до мережі розповсюдників галуїна. Коли Галина повернулася до Тернополя, син уже перетворився на дику тварину: вимагаючи грошей, він убив свою нещасну матір…

Тут Марчелло вихилив ще одну склянку вина і, не приховуючи свого плачу, сказав: «Я не вірю в її загибель. Я чекаю її. Від того часу, як вона пішла з дому, я нічого не міняв у кімнатах, там, де торкалися її руки. Тому я не запросив вас до їдальні. Галина для мене — як Бог. Вона всюди. Тільки ніяк не зрозумію — чому вона пішла від мене? Чому не попросила грошей? Я б дав їй усе, що вона захотіла».

Вночі Джорджу наснилася Леді: гола, виблискуючи своїми скошеними очима, вона ганялася за Джорджем, безсоромно розпахуючись перед ним, а він, бажаючи її, чомусь тікав від неї, хоча навпаки — повинен був охороняти її, не відходячи нікуди.

80

Джордж прокинувся рано з важкою головою. Від гір ще віяло прохолодою, яка майже не відрізнялася від денної спеки. Марчелло лагодив на даху електротрактора сонячні батареї й буркотів щось про китайський непотріб. Члени групи швидко, без розмов, попили гарячу каву й розібрали зброю. Джордж узяв автомат DK-107-M з двома здвоєними ріжками, до якого звик в училищі, десантний ніж і дві німецькі гранати. Сховавши зброю до спортивних сумок, які кинули до багажника, Джордж і Антоніо, попрощавшись з іншими учасниками акції, сіли до свого «Фіата» й рушили до аеропорту Палермо.

Коли від'їхали від ферми, Антоніо перервав мовчанку.

— Я всю ніч не спав…

— Нервуєш?

— Ні. Думав про жінку з України. Дружину Марчелло. Невже у вас увесь народ такий, як ця?..

— Народ різний. Як і у вас, — розважливо відповів Джордж, не зрозумівши, куди хилить Антоніо.

— Вона вбивця. Свого сина. Своєї сім'ї. Її давно треба було вбити. Якби в мене така була… з-під землі дістав би і прикінчив, — не повертаючи до Джорджа голови, сказав Антоніо — бо дивився уважно на дорогу.

Далі всю дорогу до аеропорту вони мовчали.

Антоніо зі зброєю залишився чекати біля виходу з терміналу «В», а Джордж, пройшовши в своїй масці сутенера повз поліцейських, став перед каруселлю, на якій вже повзли перші сумки пасажирів, що прибули з Відня. Незчувся, як біля нього опинився блондин із холодними блакитними очима й чистісінькою українською мовою тихо лайнувся: