Розділ «Частина п’ята Два сонця»

Восьмеро десантників тихо вийшли на берег і, обережно озираючись, почали наближатися до будинку, не зустрічаючи охорони Гайдука. П’ятеро залягли в кущах навпроти будинку, а троє тихо ступили на дощатий ґанок. Двері не були зачинені на замок, і перший відкрив їх, дивуючись і радіючи, що вони не риплять (двері були змащені удень, щоб не рипіли). Другий увійшов до кімнати, ступивши ліворуч, до столу, а третій підійшов м’яко (на ньому були спеціальні бахіли) праворуч до ліжка, піднявши автомат. Тоді перший тінню ковзнув усередину кімнати і підійшов до ліжка з того боку, де лежав Святик. Не гаючись, підніс пістолет з глушником до дитячої голівки й вистрілив. Звук пострілу прозвучав тихо, наче десь випадково біля будинку хруснула гілка. І одразу ж другу кулю послав у закутану ковдрою постать дорослої людини.

Уперше в житті побачив Гайдук збоку, як розстрілюють його сина Святика та його, як безжально спрямовують ствол пістолета в голову дитини, щоб убити напевно, одним пострілом, без зайвого галасу — і простота цієї сцени на якусь мить спаралізувала його, наче це йому, а не манекену влучила в голову куля, розносячи вдрузки Мозок-1 і Мозок-2 — і цієї паузи злякався Груздь, боячись, що замаховці встигнуть втекти; начальник охорони штовхнув свого генерала, мовляв, прокидайся, час діяти.

І замість того, щоб увімкнути в кімнаті яскраве світло спеціальних ламп, знерухомити і знезброїти нападників, як домовлялися з Груздем, взяти їх живцем, Гайдук люто гукнув:

— Вогонь!

І пустив чергу з «Беретти» у першого — головного — вбивцю, а Груздь поклав другого і третього. Почувши наказ генерала, охоронці, замасковані «зозулями» на соснах, відкрили вбивчий вогонь по нападниках, що світилися перед ними як на долоні. Тільки одному з них удалося добігти до води й відштовхнути надувний човен із піщаного пляжу. Гранатометний постріл накрив його метрах у десяти від берега.

Тільки коли настала суцільна темрява і мертва тиша, Гайдук зрозумів, яку дурницю скоїв. Хто тепер доведе, що цих убивць прислав Палій?

Подзвонив до Києва, спитав — як Святик? Налякана нічним дзвінком Віра Іванівна, ще не прокинувшись як слід, сказала, що Святик спить. Гайдук попросив Груздя принести з будиночка пляшку віскі — сам боявся побачити вбитими Святика і себе й кров замаховців на чистих простирадлах; тремтів від нічного холоду і зігрівся лише після того, як зробив кілька пожадливих ковтків з горла.

Сірим світанком охоронці поклали п’ятьох убитих нападників у ряд на піску; світ ще був позбавлений кольорів, коли Гайдук вдивлявся в обличчя своїх вбивць: синюшне, набрякле обличчя першого здалося йому знайомим; але не згадав, де і коли його бачив. Ледве пізнав третього, якому куля потрапила в око — того мордоворота, що кричав на них зі Святиком, коли їхній човен наблизився до пляжу з Палієм та Леді. Інших не знав.

— Якщо о десятій прийде Палій, покажіть йому цих, — наказав заступнику Гайдук. — Може, когось знає. Викличте офіцерів Агентства внутрішньої безпеки. Я повертаюся до Києва. Груздь зі мною. Ніхто про те, що сталося, поки не повинен знати.

Подумав, що востаннє бачить Рогульку — цей куточок щастя, кохання, білих лілій і кривавих убивств. Місце, де похована Божена, де вбивали Святика і його, Гайдука.

77

Після невдалого замаху на Пату Климента XV державний секретар Ватикану кардинал Монті почав вимагати від охорони рішуче посилити заходи безпеки: обмежити появи Папи на публіці, прикрити вікна його палацу спеціальними прозорими непробивними щитами з нового наноматеріалу фортлар; об’їзди площі Святого Петра або відмінити зовсім, або здійснювати в броньованому папамобілі. На жодну з цих пропозицій Климент не пристав, вважаючи, що метою джихадистів є обмеження його особистої свободи, а значить, і свободи всіх вірян, застрашення християн, зведення їх до рівня стародавніх християнських громад у Римі, зацькованих владою і розтерзаних дикими звірами в цирках.

У неділю, 11 червня, Папа Климент, провівши ранкову месу у відкритому, як завжди, вікні, пішки вийшов до натовпу на площі Святого Петра; і хоч його супроводжувала посилена охорона, а перевдягнені агенти були розсіяні серед прочан, почуття смертельної тривоги не полишало ні Папу, ні його оточення: Климент згадав почуття приреченості Христа напередодні свята Паски в Єрусалимі, його страх смерті, самотність, беззахисність і зраду учнів — хоча швидко відкинув цю блюзнірську думку, це непристойне порівняння себе, скромного раба Божого, зі Спасителем.

Але ступивши у натовп людей, які випромінювали любов і відданість Папі, відчувши їхню енергетику добра, яка, наче тепле римське червневе повітря, огортала його, Папа заспокоївся, забувши про свої страхи, і з великою радістю взявся до звичної роботи — благословляти людей, які бажають відчути в його словах, доторках і похрещеннях частку Божої присутності, вірять у його надзвичайну місію, покладену на нього Господом.

«Чи я сам вірю в це?» — подумав він, відчуваючи, як піт зрошує йому чоло, заливає очі, крапає з кінчика носа, а хустку він забув у покоях — і попросити хустку в одного з охоронців соромився. Дав собі слово — не слухати керівників його охорони, які наполягли на тому, щоб під білу сутану він одягнув фортларову кулевідпорну кольчугу. Триста снайперів, система перевірки і контролю за якими була переглянута після замаху, охороняли Папу з дахів собору Святого Петра, колонади, що оточує площу немовби циркулем, і навколишніх будинків. Помилки, що призвели до попереднього замаху, були враховані, й випадкова людина, хоч би й в уніформі карабінера, не могла дістатися даху.

Нарешті Папа, стомлений, але щасливий — бо кожен поцілунок і доторк до малюка — шмаркатого, вередливого, зляканого чи лагідного ангелочка — приносив Клименту невимовне блаженство і смуток, бо позбавлений був такої простої людської радості — мати дітей і онуків. Біля лівого від єгипетського обеліску фонтана побачив невеличку групу людей, що стояли під словацьким національним прапором і тримали в руках плакат із написом «KOSICE».

Папа, широко посміхаючись, підійшов до земляків із простим привітанням «Агой!». Тільки наблизившись упритул до цієї групи прочан, зрозумів, навколо чого вони гуртувалися: на спеціальних ношах-візку лежала паралізована огрядна стара жінка з нерухомим безформним обличчям, схожим на сіру подушку, з грубо намальованими губами і бровами; сиве волосся старої було занедбане, нерозчесане, безнадійно жовтуватого кольору. З відразою Папа помітив, як слина хворої стікає з кутиків рота на підборіддя. Це був єдиний знак життя, бо заплющені очі й колір обличчя робили її схожою на мерця. Люди, що привезли сюди цю безнадійно хвору напівмертву жінку, оточили Климента й говорили навперебій, щось благали від нього — він ледве зрозумів, що це — їхня мати й бабуся, й вони просять — ні мало, ні багато — зцілити її, уздоровити, як робив це колись Христос. Хтось, мабуть, син, медично освічений, розповідав, що в хворої поліартрит і поліневрит, погіршені діабетом та інсультом — наче тут, на площі Святого Петра ці клінічні терміни могли допомогти скромному словацькому монахові сотворити диво. Охоронці нервували, боячись, що в таку спеку ця жінка може померти тут, на площі, чим зіпсує папську месу — й один зі швейцарських гвардійців, приклавши ліву руку до рота, викликав реанімаційну бригаду ватиканської медслужби, щоб допомогти якщо не жінці, то Папі вийти з цієї ситуації й не залишити по собі мертве тіло.

Але Папа перебував у іншому вимірі — таке з ним нечасто траплялося, — й, відключившись від галасу земляків, зосередився на молитві: «Отець небесний, дай мені сили допомогти хоч чимось цій нещасній, спаси і помилуй її». Подолавши огиду, поклав свою м’яку руку на чоло паралізованої жінки, відчувши смертельну холоднечу її тіла, наче родина тримала її в холодильнику, і, забувши про все, впав у транс. Йому здалося, що сили полишають його і що не існує великого збіговиська людей навколо нього, що він у пустелі, де наштовхнувся на нещасну, яка потерпає від спраги, й він має поділитися з нею останньою краплиною води; відчув, як гарячими стають кінчики його пальців, що торкаються чола нещасної, й затьмарення — коротке, як сон змореної людини, що йде по пустелі, вибиваючись з останніх сил, — зійшло на нього, і йому здалося, що він почув здалеку голос Месії: «Царство Боже ось-ось відкриється перед тобою», — а потім уже не чув нічого — і прокинувся від якихось вигуків, у чужому місті, серед незнайомих людей, нічого не розуміючи — хто він і де опинився.

Навіть словацьких слів не розумів, а натовп навколо нього кричав, що сталося диво — і тільки тоді, відходячи від нош (на таких ношах, що стоять на чотирьох ніжках із коліщатками, амбуланси забирають поранених в автомобільних катастрофах), Папа побачив незнайому стару жінку, що підвелася, задихаючись, простягла до нього руки і щось кричала, викривлюючи грубо розмальований яскраво-червоною помадою рот, у якому не було зубів; з рота лилася цівка слини — і Климентові стало гидко, наче зробив щось непристойне. І тільки тоді він побачив ще один плакатик, що його тримала гарненька кароока дівчинка років п’яти, і прочитав напис: «Дорогий Папо, будь ласка, порятуй мою бабусю Катарину Прокопчакову-Штіллер, твою колежанку з університету в Ружомбероку!» Охорона, побачивши свого патрона, близького до знепритомлення, викликала папамобіль і, всадовивши Климента всередину, де кондиційоване повітря принесло йому полегшу, відвезла до палацу Сикста, де очікував його особистий лікар, професор-інтерніст Серджіо Аруна, який діагностував у пацієнта стан вичерпання, близький до колапсу.

Засинаючи, Климент найбільше боявся, щоб йому не наснилася ця страшна баба з сірим розмальованим обличчям, з гнилісним запахом тілесних гріхів, що йшов від неї. Подумав, здригаючись, що ж насправді міг відчувати Христос, уздоровлюючи прокажених, вкритих виразками та гнійниками людей: можливо, й у Нього починалася блювота після таких зцілень?