Розділ «Частина п’ята Два сонця»

— У моєму оточенні існують десятки груп тиску на мене. І ти в їх числі. І всі ви вимагаєте, щоб я прийняв ВАШІ рішення. Стріляєте з усіх боків… а я — наче дірява мішень на полігоні. Знаєш, що нестерпне?

І, не дочекавшись відповіді, генерал сказав:

— Необхідність прийняти остаточне рішення. За яким стоять смерті й нещастя. Але є вихід. — Він помовчав, ковтнувши каву. — Коли-небудь я розповім тобі про отця Фавна. Чув про такого?

— Ні, — збрехав цього разу Нерубай, бо про отця Фавна колись розповів йому полковник, ні, тепер уже генерал Чміль. Якась дивна і заплутана історія. Нерубай подумав: те, що він почув від Гайдука, людини потайної, є якимось прихованим сигналом Координатора: можливо, сподіванням, що ці його слова не будуть забуті. Тієї миті Нерубаєві спало на думку написати історико-біографічну повість про Гайдука під назвою «Нетиповий український тиран». Працюючи помічником Гайдука, він має унікальну можливість збирати документальний матеріал і вести відверті розмови зі своїм генералом.

Ця думка надихнула Нерубая на дуже небезпечне запитання:

— Я читав один документ 2077 року, в якому ви висловлюєте думку про неефективність військового режиму для України.

— Висловлював, — погодився Гайдук, уважно глянувши на Нерубая. — І що?

— А тепер ви вважаєте режим ефективним? — Нерубай відчув, що генерал ось-ось пошле його кудись дуже далеко. Але Гайдук спокійно поставився до його слів, ніби даючи ще один сигнал-заохочення до роботи над біографією.

— Я не мав іншого виходу, — повільно зважував слова Гайдук. — Це був типовий військовий переворот. Можливо, більш успішний, ніж в інших країнах. Я не хотів грати в імітаційну демократію — з пародією на вибори, з призначеним парламентом та іншими псевдодемократичними бла-бла-бла. Як це було при гетьмані Махуні. Краще відвертий військовий режим — але максимально м’який — ніж брехати людям і усьому світові. Але все має свої історичні строки. Прощу тебе подумати над цим: що далі?

— Ну, як мінімум, створіть щось на зразок правлячої партії. Ну, хоча б на основі організації СІЧ — «Слава і честь», братства, союзу ветеранів. Щоб забезпечити масову підтримку вашому… нашому режиму.

І ще одна інформаційна ідея осяяла Нерубая.

— Ігорю Петровичу, є прохання. Дати інтерв’ю на свято Перемоги Оксані Хмелько.

— Це хто? Твоя чергова подружка? А як італійка?

З цього Нерубай зрозумів, що Гайдук дещо чув про Калину Луцик.

— Ні-ні. Це інша опера. Оксана Хмелько — одна з найкращих телевізійних журналісток. Веде програму «Відверта нічна розмова» на першому каналі. Рейтинг програми зашкалює. Я розумію, що ви людина не публічна… але ви керуєте країною, відбуваються важливі події, а ви — мовчите. Подивіться її програму, потім скажете.

Нерубай приховав від Гайдука, що добре знає Оксану Хмелько: вона була його студенткою на відділенні політично-соціальних наук у Києво-Могилянській академії, й він, як тільки побачив її, став до неї залицятися, але зустрів такий ввічливий, на грані холодної зневаги опір, що почувся дрібним провінційним хахалем, а не переможно-інтелектуальним спокусником, і вирішив задовольнитися ілюзією дружніх відносин із дівчиною, яка поводила себе так впевнено, наче мала мету в житті й твердо до неї йшла. Можливо, так воно й було. Нерубай подумав, що розхвалює Оксану, наче продає товар у гарній упаковці: між тим, знаючи Гайдука і стан справ у державі — зростаюче напруження — злякався, що Гайдук негайно пошле його куди подалі й зіпсує довірчу атмосферу розмови за кавою.

Однак було пізно зупинятися, й Нерубай вставив флешку в комп’ютер, виправдовуючи своє нахабство необхідністю створювати позитивний імідж Координатора.

На екрані виникла заставка програми і титри, потім з’явилося задумливе обличчя Оксани Хмелько. На подив Нерубая, Гайдук мовчки дивився на екран. Він ніколи не бачив програми «Відверта нічна розмова», не чув нічого про Оксану Хмелько.

Вона виринула нізвідкіль, наче невідома ниряльниця раптово вихопилася на поверхню моря, захопивши зненацька Гайдука. Той не зрозумів, що сталося, точніше, його раціональний Мозок-1 не зрозумів, бо не був готовий до цієї зустрічі, але Мозок-2 пережив забуте відчуття осяяння — коли нічого не сталося, і разом із тим стався спалах, який усе змінив.

На нього дивилося спокійне обличчя незнайомої молодої жінки, яке раптом здалося йому знайомим, наче бачив, зустрічався з нею в цьому або минулому чи позаминулому житті. Вона не була схожа ні на Божену, ні на Олю: темно-руде, каштанове волосся — але не жорстко лаковане, а м’яке, карі теплі очі, ледь усміхнені рожеві уста — нічого гламурного, агресивного, неприродно-вродливого не було в її обличчі, а прихована, не на показ, тиха краса, яка входила в душу, в її схильні до спокою таємні куточки. Єдине, що поєднувало цю жінку з Боженою і Олею — це світло, яке вона випромінювала. Але, можливо, це був нав’язливий гіпноз самотнього чоловіка, спраглого за жінкою, можливо, це світло народилося в його душі, було вигадане ним?