Розділ «Частина перша Римські канікули»

— Слухаю, — Вінсент переніс номер із гаджета Полковника до свого.

У цю мить Джордж, який уже підвівся, щоб іти до в’язничної камери, почув за спиною хрипкі звуки синтезатора людського голосу, що повторив слова Полковника:

— Скажи — від Крюгера. Від Крюгера.

До конференц-зали в їхало безшумно електричне крісло-візок, сяючи хромованими деталями й спицями великих коліс. На візку вмостилася, як здалося Джорджу, штучна істота: голова скидалася на гібрид протигазної маски й чорного щитка для електрозварювання — з мерехтливими вогниками замість очних прорізів. У нижній частині цієї умовної голови стирчала гофрована дихально-ротова трубка, увінчана спеціальним фільтром. Тіло, вдягнуте в лискучий пластик, наче в гідрокостюм, здавалося надмуханим балоном, здатним злетіти в повітря при сильному подуві вітру. Замість верхніх кінцівок з їхніми анатомічними компонентами виблискували сталеві гачки механічних протезів.

Безпалий було подумав, що господарі клубу лякають його потворою-роботом, але візок під’їхав упритул до лейтенанта, і робот вперся у нього зоровими променями, потужність яких раптово зросла.

— Я знав твого батька, — прохрипіла потвора. — Не хочу вірити, що ти зрадник. Знаєш, що роблять зі зрадниками?

— Знаю, — майже плачучи сказав Джордж. — Тільки я не зрадник. Чому ви не вірите мені?

— Тому що твій батько також був зрадником, — з гофрованої трубки вирвалися звуки, схожі на сміх.

10

Джованна Россі, душа якої ще прагла романтичного кохання, увінчаного палкими сексуальними втіхами, а тіло поступово входило в холодну клімактеричну тінь ув’ядання, проклинала себе за те, що поїхала додолу в брудному й злодійському електропоїзді FR-1 замість того, щоб сісти в 339-й автобус-експрес або взяти таксі (не в грошах справа) й елегантно дістатися станції Вілла Бонеллі, де жила в скромному двоповерховому, стилізованому під XVIII століття особняку на вулиці Альбанезе.

Ще перебуваючи під гидким враженням від пограбування якогось молодого наївного чужоземця, свідком якого стала, та від відчуття власного безсилля, бо боялася ту шпану, що шастала по вагонах, Джованна перейшла вокзальним тунелем на лівий бік по ходу поїздів на Рим й одразу потрапила до розкішного тінистого парку, в трьохстах метрах від якого містився її будинок. Джованна поверталася з Мілана, де відвідувала старшу сестру, чоловік якої тиждень тому помер. На відміну від сестриного чоловіка, чоловік Джованни помирати не збирався, а навпаки — ставши великим начальником у Римі, завів собі молоденьку коханку, яка працювала в його управлінні. Джованна, зітхнувши, згадала той далекий час, коли чоловік працював начальником відділку карабінерів станції Вілла Бонеллі, зовсім неподалік від їхнього дому — за залізничною колією на вулиці Мальана Нуово. Тоді він поводив себе набагато обережніше, бо будь-якої хвилини Джованна могла з’явитися в приміщенні карабінерів. Але коли це все було? Давно, коли вони були молоді й кохали одне одного.

Джованна зітхнула.

Чоловік сьогодні залишався вдома — хоча не кожної неділі він міг собі це дозволити — й Джованна ще з аеропорту потелефонувала йому, щоб попередити, що повертається, щоб, бува, старий кобель не надумався затягнути коханку до сімейного ліжка. Наближаючись до будинку, Джованна відчула приплив радості й надій, бо скучила-таки за своїм лисим цапом і готова була віддати йому не затребуваний ніким запас ніжності, хоча знала, що все це — марні ілюзії старіючої, нікому не потрібної жінки.

Вона подзвонила у двері, і, хоч як не дивно, двері негайно відчинилися, наче чоловік стояв біля них, чекаючи на Джованну. На чоловікові був темно-вишневого кольору шовковий шлафрок, розстібнутий на грудях, де надмір чорного з сивизною волосся компенсував його відсутність на голові.

— Алоре! — вигукнув абсолютно безглузде слово чоловік і радісно обійняв Джованну.

Чоловік Джованни Франко Россі років із двадцять тому перейшов із корпусу карабінерів до центрального Агентства внутрішньої служби інформації і безпеки (AISI) — контррозвідки, — яка, хоч і не врятувала італійську державу від розпаду, проте продовжувала боротися з агентурою «Глобального джихаду» та мафіозними структурами Неаполя і Палермо. Франко Россі очолював дивізіон боротьби з організованою злочинністю і був переконаний, що весь світ — починаючи з Папи Римського, прем’єр-міністра та Президента Італії й кінчаючи школярами молодших класів, куди ходили його внуки, складається з бандитів, злодіїв, злодюжок, жебрацьких гангів та мафіозі, об’єднаних у потужні політичні партії.

Щось дивне найшло на Франка сьогодні: він також скучив за дружиною, бо незатишно почувався у порожньому домі, тривожно прокидався вночі з пістолетом, вихопленим з-під подушки — й тому він приготував сніданок, чекаючи на Джованну: підсмажив яєчню й тости, налив холодний сік з апельсинів до високих склянок, які спітніли одразу, й зварив міцну каву, яку вже встиг випити. Джованна, скинувши шарф і плащ, сіла за кухонний стіл, не розуміючи, що сталося з чоловіком. Може, полаявся з коханкою?

— Як долетіла? Все нормально? — спитав Франко, не чекаючи навіть відповіді, бо якби ненормально…

Але Джованна, нічого не розповідаючи про сестру та її проблеми з дітьми (знаючи, що сестрині справи не цікавили Франко), чомусь почала з випадку, свідком якого стала в електричці, додавши, що цей нахабний грабунок свідчить про абсолютну неспроможність поліції навести лад у гадючниках, на які перетворилися приміські електрички, летовища, вокзали, поїзди та станції метрополітену.

Чоловік правильно зрозумів, у чий город кинуто камінець (хоча його дивізіон й не займався справами дрібних злодіїв), спитав тільки, чому Джованна думає, що той невдаха, в кого вкрадено сумку, — іноземець. Дружина пояснила, що той хлопець (уявила його кучері медового кольору й погляд, яким він дивився на неї, від чого їй стало тепло) нічого не розумів по-італійськи, а на його мішку була начеплена бірка іноземного аеропорту.