Розділ «Частина перша Римські канікули»

Фрідман буркнув щось невиразне, шкодуючи, що хвилина щастя і самотності скінчилася.

— Це дуже важливо, — сказав Міллібранд.

Фрідман і сам розумів, що виконавчий директор не буде даремно турбувати його, знаючи, що він, підкоряючись невидимій силі, вищій за всі формули і всю політику, вийшов на яхті у пошуках примарного щастя.

— Щойно я мав розмову зі Стенлі Фішером, — Міллібранд дзвонив із Лондона, на що вказували індикатори на екрані переговорного пристрою. — Вони одержали дуже важливу інформацію стосовно нашого друга Гайдука.

— Розумію, — сказав Фрідман, не розуміючи нічого.

— Завтра я вилітаю до Вашингтона. Прошу вас приєднатися до мене. Йдеться про справу стратегічної ваги. Ви мене чуєте? — занепокоївся Міллібранд.

— Чую. На світанку вилітаю до Лондона.

Яхта, викресливши на воді останнє коло, повернула до берега, долаючи снігове місиво.

Фрідман подумав, що Алессандро — його останнє кохання й тому дуже болюче і безнадійне. Він вирішив узяти Алессандро з собою до Вашингтона, хай би що думав манірний Міллібранд.

Фрідман не спустився до каюти, де чекав на нього Алессандро, а стояв осліплий від снігу, з сивою змокрілою борідкою, яку можна було викручувати, якби вона була трохи довша. Знав, що досвідчений капітан і надійні радари не підведуть, виведуть яхту із зони смерті. Можливо, востаннє.

18

Джордж Безпалий не знав, що, бавлячись у ліжку капітана залізничної поліції Бонетті, весела щебетуха Калина Луцик оповіла своєму коханцеві про дивного хлопця Джорджа з Києва, невідь-чому ув’язненого в підвалі Римського клубу по вулиці Остієнзе. Все це Калина розповіла, сидячи верхи на капітані, підстрибуючи, як вправна вершниця в сідлі, ще й розплітаючи-сплітаючи світлу косичку. Секс для неї був грою, дитячою забавкою, часом невпинного слововиверження; замість беззмістовних і часто штучних зойків, якими досвідчені жінки заохочують до подвигів своїх партнерів, Калина виголошувала нескінченний монолог, ділячись із капітаном випадковими враженнями, спогадами і дівочими мріями про червоний родстер «Альфа-Ромео-Електра». Капітан Бонетті, якого спочатку дратувала ця дивна звичка Калини, відволікаючи його від внутрішнього, глибоко інтимного циклу проростання, зростання, дозрівання і плодоношення, врешті-решт навчився відключатися від її базікання та дурного реготу: нехай повзає, підстрибує, ковзає вперед-назад, наче на велотренажері, нехай щебече що завгодно, розповідає про улюблені іграшки — аби він досягнув стану нірвани.

Але почувши ім’я київського хлопця й місце його ув’язнення, капітан Бонетті рвучко скинув з себе Калину, яка нічого не зрозуміла, перервав процес, що наближався до щасливого завершення, й голий, явивши Калині всю стрункість свого засмаглого тренованого сорокарічного тіла та його окремої гіпертрофованої частини, скочив до письмового столу й увімкнув комп’ютер.

— Ходи-но до мене, — покликав він Калину, яка від несподіванки змовкла — саме тоді, коли знадобилися її свідчення. На екрані замиготіли остогидлі для Бонетті кадри дрібного злодійства в електропоїзді FR-1: спочатку Міра Моцетта гайнула через вагон, бігаючи очима по багажу пасажирів, потім замурзане обличчя Бена зафіксувалося в стоп-кадрі, саме тоді, коли він витягав сумку з-під ніг своєї жертви, а вже тоді перед занімілою від здивування голою Калиною, яка тонкими руками прикривала свої вельми проблематичні груди підлітка, з’явився Джордж Безпалий в усій своїй зляканій безпорадності.

— Це він! — нарешті до Калини повернувся голос.

Капітан Бонетті, увійшовши до порталу поліції, пожежної охорони і швидкої допомоги «Великий Рим», набрав номер будинку, в якому містився Фонд Крюгера. Тривимірне зображення споруди, план усіх поверхів, включаючи підвальний, розташування сходових клітин, дверей, вікон і конструкція балок піддашшя, внутрішній вигляд кімнат й особливості підходу до будинку — все це було зафіксовано на екрані. Калина вказала, в якій саме підвальній кімнаті ув’язнено молодого телепня.

Бонетті, незадоволений тим, що таку дрібну справу, як крадіжка в поїзді, яка входила до юрисдикції залізничної поліції, перехопила контррозвідка, вирішив не інформувати Франко Россі, а втерти тому індику носа і провести операцію із звільнення заручника силами свого підрозділу. Він зателефонував до відділу спецоперацій і наказав виділити п’ятеро бійців підрозділу «Ромул», призначивши час атаки Римського клубу на першу годину ночі.

19

Франко Россі затримувався допізна на роботі (Джованна здогадувалася, якого типу ця робота), про що повідомив дружину десь о 6-й РМ. Над Вілла Бонеллі вже запали січневі сутінки, темрява і пустка панували в домі Россі. Джованну лякали незнайомі шерехи, клацання й стукіт, що знедавна поселилися в будинку й раніше ніколи її не турбували. Від часу тої недоладної історії з крадіжкою в поїзді сумки в хлопця з України Джованна відчувала незрозумілий неспокій — наче перші передвісники невідомої хвороби висилали їй сигнали тривоги, а вона була безсила щось вдіяти й не могла нічого сказати чоловікові, який тільки поглузував би з неї, бо безпеку їхнього будинку забезпечувала досконала система електронного стеження й попередження, виведена на пульт служби охорони контррозвідки. Щодо звукової гами, яка почала так лякати Джованну, то нічого дивного в цьому не було: адже будинок, придбаний сімейством Россі у кредит п’ятнадцять років тому, був захаращений підробленими під старовину меблями, купленими у поспіху на якомусь аукціоні — і тепер ці меблі розсихалися й тріщали немилосердно. Картини у золочених рамах, що так подобалися чоловікові, були жалюгідними підробками з дешевих копій, на яких зображалося озеро Комо з човнами й місячною доріжкою по воді та мости й гондоли Венеції XVII століття. Джованні здавалося, що ці картини також перегукуються вночі, наче важкі штучні метелики шелестять позолоченими крилами, хочуть залишити цей осоружний будинок: алебастрові (на мармур не вистачило грошей) погруддя римських цезарів потріскували, наче горщики, зліплені з поганої глини.

Джованна розуміла, що причиною її тривог став не цей фальшивий підробний мотлох, а її самотність й люті ревнощі до чоловіка з його коханкою.