Розділ «Частина перша Римські канікули»

Франко Россі не встиг навіть розпочати з невідомим гру, щоб врятувати бідну Джованну, бо зрозумів, що «Чорні бригади» не жартують. А флешка все ще перебувала в руках кардинала Едгара Саймса, і про повернення її терористам мови не могло бути.

Тому Франко Россі вирішив зосередитися на пошуках білого мініавтобуса, до якого викрадники кинули його дружину. Карабінерам було дано наказ посилити увагу до всіх незвичних подій на вулицях Вічного Міста. Коло замкнулося лише тоді, коли у Фонді Крюгера прозвучали постріли й коли команда капітана Бонетті запросила додаткову допомогу, амбуланси і коронера. Франку Россі доповіли про надзвичайну ситуацію на вулиці Остієнзе через сорок хвилин після закінчення операції, але він ще не знав, що в цій стрілянині могла загинути його дружина. Поліцейські, налаштовані на звільнення Джорджа Безпалого, спочатку так і не зрозуміли, хто є ця жінка, випадково знайдена у підвалі Римського клубу, а орієнтування на Джованну Россі через недбалість капітана Бонетті спецкоманда залізничної поліції так і не одержала.

Коли Джованна нарешті додзвонилася до чоловіка, він спочатку захлинувся від щастя, вигукуючи найніжніші словечка їхньої молодості, чим посіяв у серці дружини почуття гріха, провини перед ним, а потім, довідавшись подробиці її звільнення й утямивши смертельну небезпеку, якій піддав Бонетті і Джованну, і Джорджа своєю безглуздою непідготовленою акцією, почав проклинати бідного капітана та всю срану поліцію, всю безглузду систему побудови силових органів, при якій п’ятеро прем’єр-міністрів та один Президент країни стали заручниками і були вбиті; що ж казати про рядових громадян?

Наказав негайно доставити дружину і Безпалого до штаб-квартири AISI, що містилася в центрі Рима, на вулиці Джованні Ланца.

22

Святому Отцю Клименту XV у передранковий час, коли хмара з боку Альп перетворила Рим на каламутну снігокруть Заполяр’я, наснився дивний сон. Білий кролик, розміром з корову, сидить на траві, притиснувши довгі вуха до спини, а двоє людей у засмальцьованих заводських спецівках і з чорними від сажі однаковими лицями ходять навколо кроля й щосили луплять його по голові важкими молотами, від чого лунає такий звук, наче бомкає надтріснутий дзвін — але кроль сумирно й наче приречено терпить ці нещадні удари, чим тільки дужче розпалює своїх катів, які сатаніють, бачачи покору жертви та її небажання вмерти. На молоті налипає білий кролячий пух, але немає крові, й вбивці, хрипко дихаючи, змахуючи з облич струмені чорного кислого поту, знову здіймають догори сталеві молоти. Кати нагадують Мікулашу Куцку фабричних робітників зі східнословацького металургійного комбінату під час народного повстання, коли був зупинений назавжди комбінат і залога у сліпому гніві трощила устаткування, вбивала бездарних менеджерів, які не знайшли ринків збуту, й перетворювала на металобрухт складні цехові конструкції…

Здригнувшись, Папа прокинувся і згадав хвилю повстань і погромів, що прокотилася по Східній Європі, коли стало зрозуміло, що закінчилася стадія індустріального та постіндустріального розвитку людства й мільйони людей тепер не мають роботи. Як повернути їх до заповітів Христових, коли люди втратили заробітки, а з ними сенс життя?

Вийшов зі спальні й ступив до модельні; його улюблений білий кролик мирно дрімав у вольєрі на свіжій траві. Папа перехрестився і прочитав ранкову молитву. Наблизився до вікна й трохи прочинив дерев’яні віконниці. Праворуч сіріло розмите негодою громаддя купола собору Святого Петра. Прямо перед Папою проглядалося напівкружжя колонади, яка наче циркулем обіймала площу Святого Петра.

Порожня площа, де часами збиралися багатотисячні натовпи вірян, ховалася у сніговій імлі; на дні каламутного котловану, на який перетворилася площа, утворилися хвилясті снігові замети, яких не міг подолати маленький жовтий трактор з начепленим спереду бульдозерним ножем.

Папі раптом здалося, що в самому центрі площі Святого Петра, перед Єгипетським обеліском він побачив маленьку людську постать, самотню, загублену в сніговому безмежжі. Понтифік подумав, що, можливо, то стоїть упертий прочанин з далекого краю, який дивиться на вікно, друге з правого боку Апостольського палацу на верхньому поверсі, і людина ця сподівається на диво — чекаючи, коли Папа відкриє вікно й поблагословить саме його — невідомого перехожого.

Климент XV відчинив віконниці трохи ширше й перехрестив площу, хуртовину, замети, обеліск, маленький трактор і самотнього прочанина.

Незважаючи на свій простонародний вигляд добродушного сільського священика зі словацької глибинки, Мікулаш Куцка був одним із найосвіченіших теологів XXI століття. Хоча його мати, проста русинка Марія з-під Пряшева належала до греко-католицької церкви, Мікулаш обрав римський католицизм, бо ще юнаком засліплений був могутністю його будівлі, блиском, величчю й духовним багатством цієї споруди, яка, він був переконаний, утвердилася на Землі назавжди, бо такою є воля Божа.

Закінчивши словацький католицький університет у Ружомбероку, майбутній понтифік зміг, завдяки блискучим здібностям, виграти важкий міжнародний конкурс і стати студентом факультету теології Папського університету Святого Томи Аквінського в Римі. Обравши спеціальність «екуменізм», Куцка захистив докторську дисертацію на тему «Інтелектуальна місія християн Східної Європи в глобалізованому світі XXI століття» й приєднав до свого прізвища престижну абревіатуру STD — Sacrae Theologiae Doctoratus. Це не завадило йому грати в футбол у студентській команді й одного разу виграти церковний кубок, щоправда, ціною зламаного ребра. Потім він жартував, що шкодує, що з цього ребра не народилася Єва. Це був сумний жарт, бо його перше й останнє кохання — чорнява Катушка, Катарина Прокопчакова, дівчина з Жиліни, яка навчалася на факультеті соціальних наук, відучила назавжди від мрії про кохану, як породження його духу і тіла. Перший поцілунок з нею увечері на площі Глінки, неподалік від будинку ректорату, возніс Мікулаша на незбагненну височінь, яку він помилково охрестив Veritatis Splendor (Сяяння Істини), не розуміючи, що для Катушки це була лише одна з багатьох технологій сексу; коли дівчині через місяць набридли несміливі доторки невинного юнака та його довгі богонатхненні промови, вона війнула коротенькою спідничкою, під якою ледве ховалася товстенька дупка, й пішла назавжди. Після цього Мікулаш прийняв целібат і приєднався до ордену монахів-домініканців. Він душею, а не через схоластичні докази навчителів зрозумів, чому його великі попередники — апостоли, святі, філософи та ієрархи давали обітницю безшлюбності, обпечені пекельним вогнем таких самих шльондр, як Катушка.

Вже будучи кардиналом, примасом Словацької католицької церкви, Мікулаш Куцка зажив слави своїм фундаментальним твором «Мистецтво християнської любові і виклики Темряви» (2070). Книга ця була просякнута духом каяття за злочини і помилки католицької церкви, яка свого часу не змогла подолати суперечності між євангельською аскезою і відстороненістю Христа та його апостолів від мирських принад, та бажанням церкви побудувати не Град Божий, а Храм Земної Влади у всій його імперсько-римський цезаро-папській величі. «Можливо, прийдуть часи, — писав у епілозі своєї книги Папа, — коли розкішні храми Ватикану будуть перетворені на музеї високого мистецтва, а християни, об’єднані у вільні громади на кшталт тих, що існували у першому тисячолітті, молитимуться у скромних церквах, де глибше проявляється справжній дух братерства і солідарності. Християнство не повинно залякувати людей страшними карами земними і небесними, а дати глибоке розуміння праведних моральних істин, проголошених Ісусом Христом у його Нагірній проповіді. Тільки об’єднані любов’ю, а не страхом, євангельською мудрістю, а не максималістським фанатизмом, толерантністю, а не догматичною ненавистю, християни зможуть протистояти всім сучасним і майбутнім загрозам». Завершив книгу кардинал Куцка тривожною засторогою: «Великі мудреці древності — Плутарх і Цицерон — казали, що незадовго до народження християнства на берегах Егейського моря було чути таємничий голос, який провіщав: „Помер великий Пан!“ — античне божество, язичницьке втілення природи.

Ми не хочемо, щоб сьогодні на берегах морів та океанів прозвучав стогін: „Помер Христос!“ — що означало б, що померло християнство. Це стало б духовною катастрофою для всього людства, загибеллю цивілізації, переходом до іншої — дикунської самовбивчої стадії розвитку суспільства. Стало б остаточною перемогою Темряви».

Ця книга викликала запеклу дискусію в католицьких — і не лише — колах. З’явилися в майбутнього слов’янського Папи, — другого в історії Ватикану, — який очолив реформістське крило римської церкви, непримиренні вороги, які звинуватили його в руйнуванні священних основ католицизму. Особливу лють викликали реформи Климента XV, надто ж ліквідація целібату — безшлюбного статусу священиків. Причому це були так звані «м’які» реформи — кому подобався целібат, міг залишатися йому вірним. Але більшість римо-католицьких священиків, які потайки заздрили священикам православним, залюбки поодружувались, обзавелися дітьми й почувалися щасливими, скинувши зі своїх пліч гріх лицемірства, мужоложства й звинувачень у педофілії.

Зітхнувши, понтифік відійшов від вікна, подумавши, що безпрецедентний снігопад, який паралізував Рим, це також частина Божого плану, це Його нагадування людям про необхідність солідарності та взаємного порятунку.

Як зазвичай, о 7:00 AM з’явився у приватних папських покоях кардинал Саймс зі щоденною доповіддю про стратегічну ситуацію в світі та загрози для християнства. Проте цього разу кардинал почав з анекдотичного, не вартого уваги Папи Римського випадку дрібної крадіжки в електропоїзді FR-1. Папа поблажливо слухав розповідь кардинала, не перериваючи його, повертаючись думкою до ранкового сну: чому саме сьогодні наснився йому цей болісний сон — і яке одкровення несе він понтифіку? Однак поступово Климент XV повернувся до кардиналової розповіді, збагнувши, що початок січня 2084 року несе йому як главі римо-католицької церкви і всім християнам у світі великий виклик, на який потрібно дати відповідь.

І відповіді цієї ніхто, крім Климента XV, дати не може.

Кардинал зазначив, що національні засоби виявилися безсилими дешифрувати послання з Києва, і тоді Саймс звернувся особисто до свого друга, директора АНБ адмірала Стенлі Фішера. Шість годин найпотужніші в світі комп’ютери Північної Америки працювали за спеціальною програмою.