Розділ «Частина перша Римські канікули»

О сьомій годині вечора Джованна, відчуваючи нестерпність тривоги, що охопила її, вийшла з дому й подалася до бару «Оріанна», який містився зовсім недалеко, на протилежному кінці вулиці Альбанезе. Вона не звернула увага на білий мікроавтобус з вимкненими фарами, припаркований неподалік від входу до її будинку. Задумливо зайняла місце біля стійки й замовила мартіні. Бармен Антоніо, на прізвисько Біг-Марк, товстий і жовіально комунікабельний інформатор контррозвідки, дуже добре знав Франко Россі та його дружину: змовницьки підморгнувши Джованні (мовляв, розумію й співчуваю), він підніс жінці конусоподібний келих, на дні якого лежала золотава оливка. Джованна надто швидко проковтнула прохолодний напій і, не відчувши бажаної полегші, замовила горілку з тоніком. Біг-Марк, зробивши вигляд, що анітрохи не здивований (йому не хотілося думати, що така гарна сеньйора почала потроху спиватися), виконав замовлення. В барі було небагато відвідувачів, й досвідчене око Біг-Марка одразу помітило двох незнайомців, що сиділи в кутку, п’ючи міцну каву — трохи запізно, чи не так?

Дуже швидко захмелівши, Джованна вирішила повернутися до Мілана, щоб допомогти сестрі й позбутися пригнічуючого почуття тривоги і власної непотрібності в порожньому домі, заповненому претензійним мотлохом. Джованна, яка колись скінчила факультет мистецтв університету імені Ромео і Джульєтти у Вероні, розумілася на справжньому живописі пострафаелітів і їй особливо гадкими здалися дрібнобуржуазні кічові смаки чоловіка, його бажання походити на тих нуворишів, що мешкали у шикарних віллах неподалік від будинку Россі. Після третього келиха горілки, змішаної з шампанським (Біг-Марк тільки похитав головою, вирішивши більше не подавати спиртного сеньйорі Россі), Джованна, остаточно заспокоївшись, вирішила негайно повернутися додому, замовити квиток на завтрашній ранок до Мілана й спакувати валізи.

Вона вийшла на скупо освітлену вулицю, вдихнувши з полегшенням прохолодне повітря (прогноз погоди попереджав про сніговий шторм, що насувався з боку Швейцарії). Біг-Марк хоч і відзначив про себе зникнення двох незнайомих чоловіків, які щедро розрахувалися за каву, але ніяк не пов’язав це з тим, що за кілька хвилин раніше сеньйора Россі незграбно сповзла з високого стільця й, намагаючись йти якомога рівніше, залишила бар, тепло розпрощавшись із барменом.

Джованна вже наближалася до огорожі свого садочка, коли чиясь міцна рука в гумовій рукавичці затиснула їй рота; вона відчула легкий укол у шию і знепритомніла. Подумала тільки, що треба було накинути на шию улюблений шовковий шарфик, може, захистив би від несподіваного нападу.

20

Опівночі бійці спецназу і агенти залізничної поліції на чолі з капітаном Бонетті оточили будинок Фонду Крюгера, заблокувавши всі виходи. У будинку панувала тиша, світилися лише вікна в приймальній кімнаті на першому поверсі, де, як повідомила Калина Луцик, чергував озброєний охоронець; світло також слабко блимало у вузьких щілинах, що виходили з підвального приміщення у двір. Шибки цих щілин були зафарбовані густим шаром білил.

Температура повітря різко падала, вже перші струмені снігу майнули у світлі вуличних ліхтарів, бійці змерзли й з нетерпінням поглядали на годинники, боячись заклякнути, як їхні предки під Сталінградом, й тому попросили капітана Бонетті почати операцію раніше запланованого терміну. Він погодився, не розуміючи, що цим підписує собі смертний вирок: о пів на першу ночі з будинку мало вийти четверо озброєних чоловіків, скінчивши роботу, щоб встигнути на останній поїзд метро, й тоді в Римському клубі залишалося б лише двоє охоронців — один вгорі, в reception, другий — у підвалі.

Помахом руки Бонетті дав команду на початок операції. Двоє спецназівців тихо прочинили вхідні двері, й Бонетті увірвався до приймальні, наставивши пістолет на зляканого охоронця; щоправда, той устиг натиснути тривожну кнопку. Тому коли поліцейські на чолі з Бонетті спустилися до підвалу, їх зустрів концентрований вогонь з автоматичної зброї. Бонетті, хоч і був у кулевідпорному жилеті, не очікував опору й легковажно вибіг назустріч вогню, отримавши смертельне поранення в горло, й, захлинаючись кров’ю, не встиг навіть подумати про Калину Луцик — чи своїм легковажним базіканням не підставила вона його під кулі?

Отямившись від несподіванки, спецназівці угрохали двох бандитів; троє інших скористалися підземним ходом і, вискочивши на площу перед станцією метро «Базиліка Святого Павла», встигли зникнути. Розлючені таким провальним ходом операції (ще двоє поліцейських були поранені), спецназівці розтрощили двері підвальних приміщень: в одному з них знайшли кучерявого молодого парубка, який тремтів від холоду й страху, в другій камері, де яскраво горіло світло, побачили напівпритомну немолоду жінку, прив’язану до стільця, поруч з яким валялися дроти з електродами.

Забравши з собою тіло мертвого Бонетті, всадовивши до поліцейського автобуса звільнених заручників і залишивши в Фонді Крюгера трьох спецназівців та слідчого залізничної поліції, учасники акції в розгубленості повернулися до управління, завели чоловіка і жінку до кабінету капітана Бонетті й залишили їх. Жінка прилягла на диванчику й одразу задрімала, а український бранець Джордж примостився в шкіряному кріслі капітана й намагався зрозуміти, що відбувається з ним у клятому Римі.

Прокинувшись о третій годині ночі з диким болем голови, Джованна жахнулася, згадавши, що сталося з нею після того, як залишила бар «Оріанна»; кудись поділася вся лють на чоловіка, натомість прокинулося почуття провини перед ним — він просив вмикати маячок її гаджета у загальну систему стеження за їхнім будинком. Вона не послухала Франко і навіть не взяла гаджет із собою до бару; як остання дурепа вона не повірила чоловікові, що крадіжка сумки вивела контррозвідку на серйозну шпигунську аферу.

Освітлення в кабінеті нещасного капітана Бонетті було вимкнено, блимала лише слабка сигнальна лампочка над входом; підлеглі капітана вирішили дати до ранку спокій звільненим заручникам. Джованна, звикнувши до напівтемряви, побачила Джорджа Безпалого, який сопів застудженим носом, сидячи за письмовим столом; не було жодного сумніву, що він міцно спить. Джованна подивилася на його дитяче обличчя, заплющені очі й напіввідкритий рот, і якесь забуте материнське почуття ніжності ворухнулося в ній. Вона мовчки дивилася на цього незнайомого кучерявого хлопця, і солодке бажання віддати йому своє молоко зростало в ній. Щоб перебороти що безсоромну, не знану досі й непристойну фантазію, вона вирішила подзвонити чоловікові й розповісти, що з нею сталося.

Джованна простягнула руку до телефонного апарата, що стояв на столі, але в цю мить Джордж прокинувся й, розплющивши очі, вперся в неї поглядом.

— Who are you? — суворо спитав він. — Do you speak English?

— Si, si, — злякано закивала Джованна, наче спіймана на гарячому. — Do you remember me… the train? My name is Giovanna. Giovanna Rossi.

— I’m George Bezpalyy.

Ледве освітлена, жінка ця в забрудненому плащі з напіввідірваним рукавом, з пошматованим на грудях платтям здалася йому ще прекраснішою, ніж в електричці; зустріч із нею в поліцейському приміщенні, в якому стояв казенний запах старих меблів, цигаркового диму і улюбленого капітаном Бонетті дезодоранту «Nivea», здалася Джорджу такою само неймовірною, як зустріч із живою Моною Лізою. Інших, більш точних і менш фантастичних порівнянь він не мав.

— I know, George, who are you, — тихо сказала Джованна, запахнувши на грудях плащ. Вона подумала, що знає його давно, ще до того, як побачила в поїзді Ф’юмічино — Рим.

21

Через дві години після викрадення Джованни Россі — коли вона вже сиділа у підвалі Фонду Крюгера й відповідала на перехресні запитання чотирьох чоловіків — один із них бездоганно говорив по-італійськи, троє — зі слов’янським акцентом — і коли до її тонких засмаглих зап’ясть приземкуватий чоловік, якого звали Вінсентом, приєднав електроди і перші зойки вирвалися з її уст — саме тоді до офісу Франко Россі подзвонив невідомий і повідомив, що дружина Россі є заручником організації «Чорні бригади», й поставив ультиматум — негайну передачу флеш-картки з вкраденої сумки взамін на повернення дружини. Інакше Джованна Россі помре завтра вранці о 5:00 AM. Франко Россі глянув на екран: дзвонили з центрального транспортного римського хабу «Терміні», з телефона-автомату 163. Не встиг Франко віддати наказ на пошуки зловмисника, який розмовляв, повернувшись спиною до відеокамери, як той перервав зв'язок. Через кілька хвилин залізнична поліція та карабінери кинулися на пошуки невідомого (камери спостереження показали, як від автомату 163, розміщеного поряд із вітриною модного бутика «Dior-Armani», швидкою ходою прямує до виходу на автобусну станцію якийсь чоловік у куртці з каптуром, що закривав верхню половину обличчя); але чоловік наче розчинився у вечірньому натовпі серед безлічі парасольок, якими люди захищалися від снігопаду.