Розділ «Єцира»

Лея лукаво заусміхалася.

— До «Кантіни». Більше нічого не скажу, сам усе побачиш.

Вона таки справді нічого не сказала, теревенячи натомість про політику, зорі та нову кінострічку Кустуріци. Лея Браха, вочевидь, мала гарний настрій, в якому якраз личить влаштовувати пиятики та всілякі підступи.

Побіжно нахвалюючи шедеври кіноестецтва, Ян намагався збагнути, що ж то за «Кантіна» така і де він уже чув про неї. З усього виходило, що згадувала про це місце Марічка, проте контекст тої оповіді був напрочуд кримінальний — чи то стрілянина там зчинилася, чи то ще яка митецька забава.

Лея тим часом скерувала його до затишного провулка, де не світилося жодного вікна, а десь мовби з-під землі двигтіло притлумленим стугоном.

— Нам сюди! — повідомила вона, показуючи на кривенькі східці, що вели, вочевидь, до підвалу.

Випірнувши з-під низького одвірка, Ян опинився в чудернацькому закладі, що дивовижним чином суміщав шинок бутлегерських часів та залаштунковий балаган. За столиками жваво гомоніло картате і барвисте товариство, сновигали кремезні офіціанти, а в куточку тулилися, награючи енергійний діксіленд, розхристані музики. Придивившись до завсідників шинквасу, Ян ледь не заточився, — з рудим та дебелим шинкарем гомонів якийсь гном у військовому тренчі та жіночка з розкішною білявою бородою. Озирнувшись, аби уточнити у Леї чи бачить вона те саме, Ян ледь не наштовхнувся на високого дядька з чорною латкою на оці, причім друге вибалушилось на зухвальця страхітною білою райдужкою.

Лея, проте, привітно посміхалась дивакам та страховиськам, а ті приязно віталися до неї; схоже було, що чарівна кравчиня давненько вже вчащала до «Кантіни».

Вибравши вільне місце, Лея всілася і зрештою запитально глянула на супутника, очікуючи належного шоку та зачудування.

— Незле! — повідомив Ян, усі наявні сили вкладаючи в невимушений усміх. Погляд його, проте, впав на сурмача, котрий, відклавши на мить інструмента, ковтнув нахильцем дешевого віскі; Яна аж пересмикнуло, коли він уявив собі низку імпровізованих синкоп наступної композиції.

І дійсно, те, що виверглося з надр зневажених інструментів, було радше хуліганським свавіллям, аніж музикою. Але свавіллям жвавим та ритмічним, що дивовижно пасувало нестямному тлу.

— Бікс Байдербек? Кід Орі? — спробував вгадати Ян.

Лея розсміялася, ледь не хапаючись за живота.

— Та де там! Джон Вільямс. Зоряні війни. Бар на Татуїні, пам’ятаєш?

Ян мусив би зізнатись — якщо і пам’ятав, то дуже невиразно. Не те щоб він мусив знати усе музичне збіжжя світового кінематографу, та все ж йому було трохи прикро — мовби Лея тицьнула пальцем в його професійну некомпетентність. Дуже делікатно, проте влучно.

— Вас пригощають, мазель! — гуркотнуло в Яна просто над вухом. Сахнувшись в напівоберті, він зауважив одного з лобуряк-офіціантів. — Джентльмен з третього столика.

Лея рвучко роззирнулась і насупилась. Різко кивнувши комусь в темному кутку «Кантіни», вона зосередила увагу на частунку — чорній пляшці з палюче-червоною наліпкою.

— Дюбонне, — відсторонено повідомила вона, — вино зі смаком хініну. По-моєму, це натяк.

Ян тим часом намарне крутив головою, намагаючись розгледіти загадкового «джентльмена».

— Від кого це, коли не секрет?