Розділ «Ацилут»

Блідо-золоте сяйво розтікається над землею, наче густий липовий мед. Наче молоко — біляста мла над виднокраєм. Молоко і мед. Білі одежі, гаптовані золотом.

Млисте світло сочиться в зіниці вікон, запалюючи ясні жаринки у волоссі жінки, що ледь торкається скла чолом. Вона виглядає молодою, проте в полум’ї її рудого волосся зрідка спалахує зрадливе срібло, а в кутиках вуст ховається гірка тінь.

Вперше за своє життя вона не знає, до якого світу належить. Не знає, чи йде, чи повертається. Не знає, чи завершує призначене, чи лише розпочинає. Зараз, між світами, втрати ще не стали втратами, а здобуте ще не надбало жодних виразних рис.

Проте навряд чи приречення, нині мовчазне й причаєне, дозволить їй вікувати у спокої. Надто добрий із неї погонич, надто добрий, аби коритися звабі людського щастя.

Ту притчу було складено для неї, про неї, про таких як вона. «Мене відіслано з дому, щоб поганяти ослів», — говорить Амнон-Саба. Поганяти, підштовхувати, рухати вперед чиїсь неквапні душі та незграбні долі.

Лише завершивши свою роботу, погонич може повернутися додому. Тільки допомагаючи рухатись іншому, просуваєшся сам.

Чи завершиться колись моя робота? — питає вона у білого неба. Чи буде у мене дім, куди я зможу повернутись? І розуміє раптом, що бажання її безглузді. Бо що таке дім? Стіни, зведені любов’ю, і двері, замкнені страхом. Який би не був, дім ділить світ навпіл, прокладаючи межу, котру часом буває непросто переступити.

Не слід замикати себе від світу. Не слід замикати світ від себе. Чим вище піднімаєшся, тим ширший виднокрай. Чим далі йдеш — тим більша твоя оселя.

Жінка посміхається, дивлячись, як розступаються за вікном білі хмари. Срібне крило ловить сліпучий промінь, спрямовуючи літак в молочну узбережну сутінь з медовим відсвітом передчасної весни.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!