Розділ «Єцира»

І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.

Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.

— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?

Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.

Міла присіла поряд.

— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?

Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?

— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…

Міла скорчила хижу пичку.

- Бу!

Ян слухняно схопився за серце.

Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.

Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…

Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.

Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.

Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні, він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.

Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.

— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.

Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.

— Тебе що, вдома не годують?