Розділ «Єцира»

— Пані Жилець, скажіть, чи можна було з поводження вашого керівника в останні дні сказати, що він пригнічений і здатний на відчайдушний крок?

— Ні… Тобто, так, він був засмучений чимось. Чи пригнічений — не знаю… він мало говорив про свої приватні справи.

— Зрозуміло. Сьогодні ви бачили останнього листа загиблого. Що скажете — він справжній?

— Так. Гм. Можливо. Почерк схожий, проте… як би це… схожий, але якийсь наче смиканий, мовби лист писався поспіхом. І підпис… там була така дивна карлючка, наче велика кома. Можливо то було «І», його ініціал. Не знаю.

— Дякую, пані Жижель, — Марічка знов повернулася лицем до камери. — Як уже повідомлялося, загибель одного з власників банку «Трансінвест» стала великою несподіванкою, як для його керівників, так і для клієнтів. Щойно про загибель Шварценберга стало відомо, як під банком вишикувалася черга вкладників, які бажали відкликати свої внески. Керівництво банку закликає клієнтів не робити поквапних кроків, оскільки, за їхніми словами, смерть Ігнаца Шварценберга не матиме жодного впливу на фінансовий стан банку. Тим часом нам стало відомо, що справу передано до компетенції Служби Безпеки, яка поки що не готова давати коментарі. Як, проте, повідомлялося раніше, поліція допитувала Ігнаца Шварценберга у справі загибелі Якова Левіна. З тих же джерел відомо, що в переддень своєї смерті Шварценберг бачився з невідомою жінкою, яка сама просила його про зустріч, — ведуча радісно усміхнулася. — З вами була Марічка Канюк, третій канал.

З тих же джерел… Ян завмер, намагаючись визначити, що ж таке здивувало його у цьому повідомленні — він ось-ось повинен був збагнути, але здогад вислизав йому з рук, верткий, неначе в’юн. Він відчував, що це важливо, тож довго іще сидів, пригадуючи, перекладаючи Маріччині слова так і сяк.

Повагавшись, він знайшов телефон і набрав номер Леї. Він повинен був застерегти її, раз уже допомогти був не в силі.

Телефон мовчав.

Ян затято слухав довгі гудки, аж поки терпіння йому не забракло й слухавка не полетіла в кут, пожбурена геть у розпачі та люті. Він був злий на себе та свою неспроможність звільнитись від туги за нею, нещирою та чужою. Він лютував, пригадуючи її слова, але тішився спогадом відсвіту золотого шиття на її шкірі… І це було вельми схоже на божевілля.

Зрештою, він підхопився і вибіг з дому, прагнучи холоду й руху. Жодного знайомця не зустрілося йому дорогою — всі якраз готувалися до свята, не маючи і хвильки на гамування шаленців.

Того вечора навіть телефон мовчав, лиховісно й затято, мовби гірко образившись на Янове нечемне поводження. Ще ніколи він не чекав на дзвінка так ревно, і байдуже від кого.

Але ніхто не дзвонив.

Пустка сповила його тісно й нерозривно, і це було вельми схоже на божевілля.