Розділ «ЯР Роман»

Вест-ґоти ж та ост-ґоти — то справді германські племена, вони прийшли в Західну Європу з півночі, з холодних і непривітних скандинавських гір, де жили досі...»

Коли за тиждень з'явився інспектор з області, Максим мовчки поклав перед ним конспект уроку. Його прізвище було чи то Панасенко чи то Афанасьєнко. Плутаючи українські й російські слова, він зауважив Максимові:

— Должен вам сказать, що тема освіщена досить оригінально. — Це слово інспектор умисне підкреслив і вдруге: — Оригінально. А ви не читали такої книжки?

І витяг з портфеля нетовсту брошуру в блідорожевій обкладинці. Максим блимнув на заголовок: «Прабатьківщина Готів» і, повагавшись, відповів:

— Читати не читав, але й так знаю, про що там. Теорія хибна у своїй основі. На нашій землі споконвіку жили українці.

— Это вы серьезно? — вирячивсь над окулярами інспектор.

— Серйозно.

— Так це ж... настоящий национализм, пан м-м... Нетреба!

— Дурниці, пане інспекторе. Я теж учився в університеті, хоча й недовчився, і знаю, що то за вигадки й до чого вони. Дивно, що й ви, пане Афанасьєнко, українець і за фахом, здається, історик, робите мені такі зауваження.

— Хорошо, я посовітуюся з колегами, пан Нетреба, — сказав інспектор.

Це був імпозантний і вже не молодий пан, який, певно, за роки довгої служби звик до покори підлеглих, і така демонстрація його більше здивувала, ніж обурила. Заночувавши в Нетребиній хаті й не відмовившись од вечері, він уранці поїхав, узявши з собою той конспект, а Максим, холодно попрощавшись із ним, майнув не до школи, як звично, а просто в управу.

У Ганни Базилевич сиділо троє, певно, сільських учительок. Вона кивнула Максимові на стілець, аби почекав, і знову нахилялася над якимись паперами, учительки ж сиділи й сиділи, чемно запнуті й урочисті.

Нарешті Ганна підвела голову, умочила перо в чорнильницю й шкрябнула замашним підписом.

— Ідіть до канцелярії, там випишуть, — лаконічно проказала вона, і вчительки повставали.

Максим лишився з Ганною сам на сам. Він давно вже не бачив її, і молода жінка здавалася йому дуже змарнілою. Стало шкода Ганни, хто зна, що вона пережила за цей час, і навіть ота нагальна справа, яка привела його сюди, раптом знецінилась і втратила вагу. Проте він мовчки поклав перед Ганною Базилевич перегнутий удвічі папірець.

Пані Ганна розгорнула його й перебігла очима.

— Що за новості? Чого раптом?

Хлопцеві не хотілося говорити їй ні про вчорашній урок, ні про наступну розмову з тим імпозантним інспектором, бо, мабуть, і в неї своїх клопотів було скільки завгодно. Він просто сидів і дививсь у вікно.

— Тобі щось Панасенко набалакав? — спитала Ганна.

— А тобі хіба нічого не казав?