Розділ «ЯР Роман»

Якщо ж ні тієї, ні іншої причини не було, вона «раптом» згадувала й ніби сама до себе заклопотано промовляла:

— Така забудькувата стала, шо й горе. Поклала та й пішла, а воно, може вже й з колиски випало...

І залишала молодих.

Максим не відразу розкусив цю дипломатію, Оленка ж невістку добре знала й удячно всміхалася. Єдиний, хто докучав молодим, був Антось. Він виявляв до Максима почуття обтяжливої дружби й увесь час прилипав із безліччю запитань. Одного разу став біля нього й подивився просто в вічі:

— Дьодьку Максиме, а то правда, шо вос звуть Нено-да? Він вимовляв «а» під наголосом як «о», і складалося враження, мовби зумисне вишукує такі слова, аби смішити людей. Максим і справді засміявся, і Оленка, полегшено зітхнувши, засміялася й собі, бо не знала, як Максим сприймає оту ще дитячу вигадку.

— Правда, Антосю. Що правда — від того не втечеш.

Малий тоді причепивсь до своєї тітки:

— Тьо-о, а дьодько Максим за тебе зо-оміж вийде?

Оленка наляскала його по губах і з репетом витурила з хати, а Максим розреготався. Йому було кумедно, що мала людинка вже почала робити висновки з власних спостережень. Він ухопив Оленку, підняв її на руках і закружляв по хаті, розгублену й зашарілу від небожевої репліки. Дівчина притиснулася йому до щоки й уперше сказала, ховаючись од його очей і губів:

— Люблю....

Тоді зашепотіла в вухо, збуджена й щаслива:

— Люблю, чуєш, Максимцю, люблю-у-у... Люблю дурненького Ненаду, люблю-у-у!.. Вже давно, ше як побачила тоді, коли ти палив оті пришелепкуваті брилики з голубими биндами, чуєш? Чуєш?..

Він тримав її на руках і мовчки притискався щокою до чорного шовку Оленчиної скроні.

Але одного разу Антось просто-таки ошелешив його. Малий грався на печі, тоді подививсь на Максима, подумав і зліз на лежанку, а звідти додолу.

— Дьодьку Максиме, а то про-овда, шо ви хваши-ист?

Усі, хто був у хаті, мов покам'яніли... Оленка дивилась на Максима широко розплющеними очима, Паша як нахилялася під припічок по салатовку, так і заклякла, при чому її налиті стегна виповнили мало не всю рясну спідницю, Антін же зумисне закашлявсь, ніби від махорки, і скористався з цього, аби вийти надвір докашлювати. Але очі його сипали насмішкуватими іскринками, і Максим це помітив.

Ситуацію розрядила Паша, і німа сцена закінчилась ображеним лементом Антося.

— А я хіба шо-о, — ревів малий, — то всі так ко-ожуть, а вони б'ю-уця!

Антось образився на Максима й довго по тому зневажливо обминав його, хоча й Максим добрий тиждень або й два не заходив до Ягол.

— Ти не забув, Нетреба, ми з тобою колись теревенили про скіфів? — поспитав Олег Попович, усідаючись на своє місце між столом і шафою.