Розділ «ЯР Роман»

— Отож. А скільки різних народів улилося в нашу націю?

— Скільки?

— А ти хіба не знаєш? Як візьмеш та як почнеш загинати пальці: печеніги, половці, алани, саки, ясичі, черкеси, торки, чорні клобуки, берендеї... Дай Боже нам'яти, вже й не попригадую всіх... Ну, дарма, вже й так майже десять нарахував. А хто ж вони такі? Іранці й тюрки, правда ж?

— Ну, правда. І що далі?

— А далі таке: українці — то нація, що утворилася від змішання слов'янської, тюркської й іранської крови. При цьому слов'ян було не більше половини, а може, й третина. Тож і виходить, що в українця в жилах третина слов'янської крови й дві третини тюрко-іранської. А в росіянина — чверть слов'янської, але решта — угро-фінська.

— Так ми, Олежику, шо, належимо до різних рас хіба? — непомітно для себе втрутилася Люда Бабій.

— Абсолютно, — відгукнувся Попович. — Візьми антропологію... ну, зовнішність, — він говорив тепер, повернувшись до Люди й намагався вживати зрозумілі їй слова. — Волосся в нас переважно темне. Й очі теж. Навіть у народних піснях дівчина чорноброва, козак — чорновусий. Ідеал же русской красавиці — білява коса й сині чи сірі очі.

— Ну, добре ж, — образилася Люда Бабій. — Оленка он уся по твоєму рецепту: і чорнобрива, і чорноока, і коса в неї чорна, а я шо: кацапка, якщо вдалась русява й сіроока?

Олег Попович жартівливо нахмурився й пригорнув Люду вільною рукою, бо в пальцях правої ще й досі тримав розплющеного рудого недопалка:

— О, шановна міледі! Ви забули, що я застеріг: переважно! Трапляються винятки, а ти саме і є щасливий виняток. Навіть серед арабів блондини є, а між грузинами їх — скільки завгодно. Отже, повторюю ще раз: українська нація переважно — переважно! — кароока й темноволоса. Зате ти володієш усіма іншими ознаками нації: густі й рівні брови, чисті, відкриті повіки глибоко посаджених очей, коротка верхня губа з ямочкою та бантиком. Так само, як і в Оленки.

Він подививсь на Оленку, що мовчки стежила за кожним його словом, і дівчина знітилась. Тоді несподівано для Максима навіть поспитала:

— Ну, а як же ці, ну, руські?

Олег Попович охоче відповів:

— А в них усе навпаки: зламані й переважно тонкі брови. Очі не так глибоко сховані, ще й повіки ззовні затягнені складками, такими ось капшучками. — Олег спробував зобразити картинку, піднявши двома пальцями краї брів, а двома іншими натяг шкіру над повіками: — Отак-о! «Важкі повіки» зветься.

Максимові було трохи кумедно дивитись, як він ілюструє свою лекцію, щоб бути зрозумілим менш освіченою публікою.

— Крім того, верхня губа в росіян довга й товща й не має отого бантика й отієї ямочки, що в вас, дівчата. Від того їхні обличчя здаються довшими й ніби ввесь час нещиро всміхаються. А наші пики кругліші.

Він приставив одчепіреного великого пальця до носа й провів указівником, наче циркулем, від чого дівчата залилися реготом: Люда Бабій дзвінко й захватисто, Оленка — грудним і ніби оксамитовим сміхом. Максимові навіть здалося, що голос її забарвлений у темно-синій колір, мов ясна місячна ніч.

Олег Попович був того вечора в якомусь трансі. На завершення всього він видобув з бічної кишені трикутну пляшечку спирту з приклеєним ще довоєнним ярликом: «Одеколон ТЖ». Настрій в усіх піднявся й напруга втомливої розмови пройшла. Дівчата сіли поряд, пригорнулися й лукаво зиркали на хлопців. Додому зібрались тільки тоді, коли прийшла Максимова мати з Марією.

— Головне не в цьому, — конфіденційно звірявсь Олег, коли вони йшли з Максимом, пропустивши дівчат поперед себе. — У чоловіка й крім кохання є клопоти, — тоді перейшов майже на шепіт: — Кров литиметься, Нетреба, кров, тобі кажу. І не тільки там, — він махнув рукою на схід, — не тільки там, скажеш, я брехав...

А за два чи три дні, зовсім недоречно, у лекції про татаро-монгольську навалу, Максим раптом почав диктувати учням: «Скіфів римляни звали Готами. Але це зовсім не ті Готи, германські племена, що жили в Північно-Західній Європі. Це наші предки, бо ми — безпосередні нащадки тих «ґото-скіфів», які мешкали тут споконвіку й нікуди не переселялись. Вони поділялися на полян, деревлян та сіверян і згодом злилися з ще багатьма тюркськими й іранськими племенами та народами, утворивши велику й талановиту вкраїнську націю, якій випало знести безліч страждань і кривд, але яка, попри все на світі, лишилася живою.