Розділ «ЯР Роман»

— В комсомоле состоишь?

Я заперечив покрутив головою. Тепер уже не мав сумніву, що мій арешт якимось чином пов'язаний із Йовхимом Дерезою. Я лише не знав одного — найважливішого: виказав мене дядько Йовхим з власного бажання чи його притиснули. З тону слідчого можна було зробити припущення, що він не дуже симпатизує моєму сільчанинові. А далі що? Може, хоче випитати про нього якісь компрометуючі факти?

Перебуваючи в цілковитому невіданні, я, проте, вирішив поводитись обережно. Серед моїх однокурсників ходили чутки, нібито до заарештованих застосовують найвитонченіші форми тортур, але тільки в тому випадку, коли арештанти не визнають провини перед радянською владою. Я не вірив цим балачкам ані на йоту, бо ще жоден такий арештант не повертався додому. Це було як ото зі свідками раювання праведників та мук грішників, адже з того світу також іще ніхто не повернувся. Слідчий цього разу запитав:

— А раньше состоял в комсомоле?

Я не зразу відповів. Тепер я вже не мав сумніву, що він про мене знає все, і знає від дядька Йовхима. Але цього знання мені здавалося замало, я боявся підвести безневинного під монастир. Я витримав погляд слідчого й дуже впевнено покрутив головою. Він простяг руку, так само сидячи збоку столу, дістав з папки малесеньку книжечку й простяг мені. Я з нехіттю роздивився її й повернув слідчому. Він спитав:

— Знакомая штучка?

Я сказав:

— Це не моє.

То був комсомольський квиток, якого я кинув на стіл дядькові Йовхиму, коли мої братики та дід з бабою померли від голоду того страшного тридцять третього року.

Слідчого розібрало. Він раптом прокинувся, схопивсь і зацідив мені кулаком межи очі. Якби я вчасно не сіпнув головою, то був би на підлозі й не почув би його подальшої промови, адже від прямого удару кулаком межи очі людина падає навзнак, ударяється просто тім'ям, і якщо надає на тверде, то може після цього вже й узагалі не звестися. Я впав на лікті й тому чув кожне слово цього роздратованого й, певно, перевтомленого одноманітною й нудотною роботою чоловіка. Він, раз у раз конаючи мене в бік чоботом, кричав:

— Ну, гаденыш!... Ты у меня сейчас заговориш... Ты повторишь не только признания того гада Дерезы, а признаешься даже в том, о чем я тебя и спрашивать не собирался!...

Мені було дуже боляче, я боронився, підставляючи руку під удари його носаків, а він чи то був хворий, чи справді перевтомлений, та незабаром перестав мене бити й гукнув у зачинені двері:

— Костя!...

Двері прочинилися, виглянула голова того сухореброго довготелесого, що привів мене сюди:

— Слушаюсь, Семен Семенович!

Слідчий сказав:

— Займись этим...

А сам знову сів із правого боку столу й стомлено сперся головою на руку.

Я й не підозрював, що в того замлілого й схожого на худу весняну чехоню чоловіка такі залізні пальці. Він одразу поставив мене на ноги й попхав поперед себе в сусідню, через коридор, кімнату, яка, проте, була ізольована від коридора подвійними дверима, оббитими повстю.

Спритно турнувши мене, вже добре побитого, на підлогу, він витяг із кишені метровий шмат гумового шланга, що невідомо як досі вміщувався в кишені, може, був пропущений крізь холошу в чобіт. Після кількох ударів у мене було відчуття, ніби я — це вже не я, а шкіряна торба, в якій усе — кістки, м'язи й нутрощі — перетворилися на киплячу криваву кашу.