Розділ «ЯР Роман»

— Еге, трудоднів, — сказала Явдошка Нетребиха. — Нам сьодні за всенький день один на двох записав бургомистр.

Який бургомистр? До чого тут він? Максим перепитав:

— Гудим?

Але мати повторила те саме:

— Бургомистр. Грицько Луценко. Той, що в управі головував. Його ж були забрали, а це випустили. Прийшов на своє старе, як і раннє: вп'ять у нас булгахтєром. Там таке лихе стало, що аж-аж!

Мати, певно, щось пригадала, бо похлинулась і зайшлася кашлем, а коли їй відлягло, промовила, втираючи сльози:

— І тебе згадував, Максимочку, би ти тіки знав! Каже, і твого сина яр не обмине. То лаяв самих большовиків та євреїв, а це вже заходився всіх підряд. Германець, каже, не потуратиме, щоб йому в борщ плювали. Ич, каже, розтуди їхню мать у націоналістів. Порозвішували, каже, хлагів, що одна сталка жовта, а друга синя. І мене, каже, підвели... Там таке лихе, таке лаючке, аж слиною форкає.

Максима зацікавила новина. Виходить, голову управи таки випустили. Луценко й справді був непричетний до тих, що «прапор у дві сталки». Він просто перший виніс німцям хліб-сіль на вишиваному рушнику, поклавши собі випливти на новій хвилі. Але та хвиля вдалася дуже крута — мало не накрила його з головою. І досить-таки каламутна. Німці зрадили навіть тих, хто покладав на них надії. Невже перемоги запаморочили їм голови? Де ж та сила, на яку може спертись Україна? — питав себе Максим.

Коли мене заарештували, Грицько Луценко вже й тоді був бухгалтером у нашому колгоспі. До колективізації він працював діловодом споживчого товариства, голодні роки пережив досить легко — тридцять третього ніхто в їхній родині не вмер. Це тоді вважалося мало не виявом якоїсь лояльності: мерли вороги радянської влади, а якщо ти лишився живий, то ти підтримуєш курс партії на чолі з вождем усіх поневолених народів.

Таким чином і Грицько Луценко отримав вотум довіри з боку правління колгоспу та райкому.

Мене забрали просто з лекцій. Коли подзвонив дзвоник і ми почали виходити з Великої фізичної аудиторії на перерву, від вікна мене гукнув однокурсник Захар Банацький, який вийшов раніше від мене:

— Ось тебе питають...

Він, певне, передчував щось недобре, бо ховав очі, ставши мовби мимовільним винуватцем. Від вікна підійшло двоє в цивільному, штани в обох були заправлені в добрі хромові чоботи. Обоє привітно посміхались, але я знав, що такі посмішки бувають і не щирі.

— Максим Нетреба? — перепитав один з них. Коли я насторожено кивнув і для чогось почав застібати куртку, він посміхнувся ще привітніше: — Вам кланялася ваша сестра Марія. Ми її недавно бачили, вона передала вам і гостинця, але ми не були певні, що знайдемо вас, і не взяли його з собою. Це у вестибюлі. Ходімте, ми вам віддамо. Ви свої конспекти всі забрали? — поцікавився він.

Я показав згорнений у дудку товстий зошит, іншого в мене з собою нічого не було. Я мовчки пішов з ними. Віддалік дивилося кілька пар співчутливих і переляканих очей — однокурсники теж передчували недобре. З нашого курсу вже забрали кількох ворогів народу, але вони зникали непомітно, лише потім нам про них сповіщали на зборах. Я ніколи не бував свідком арешту. «Невже це робиться отак делікатно?» — подумав я, йдучи коридорами до вестибюля. Біля чергового при виході той самий чоловік, сказавши нам «Одну хвилиночку!», підійшов до чергового, щось із ним пошептався, тоді повернувсь до нас і сказав мені:

— Той товариш чекає на нас у парку, доведеться піти його пошукати.

І настійливо кивнув у бік дверей.

Пройшовши попід червоною колонадою, ми перетнули вулицю Короленка й повз порожній постамент, на якому стояв колись пам'ятник Миколі Другому чи Першому, дійшли аж до найближчої вулиці Чудновського. Біля Російського музею стояла полуторка з критим фанерним кузовом, і ми попрямували прямо до нього. Той із двох моїх знайомих, що досі мовчав, одчинив двері кузова й кивком голови запросив мене досередини, позаяк же я вагався, «балакучий» дістав з кишеньки піджака якесь посвідчення й чемно підніс його мені під самі очі. Я трохи відхилив голову й прочитав: «Народный комиссариат внутренних дел», прізвище власника документа не встиг розібрати, але з мене було й того досить. Ми з ним сіли в кузов, той, другий, хряпнув дверцятами, які можна було відчинити тільки зовні, сам сів у кабіну, і машина рушила.

Саморобний кузов не мав жодного віконечка, я швидко втратив орієнтацію, бо кілька разів повертали праворуч і ліворуч, їхали вгору й спускались униз, а коли нарешті спинились, уїхавши до якоїсь рипучої брами, і мені сказали «Выходите!», я стрибнув і вмить здогадався, куди мене привезли.

То була Лук'янівська в'язниця, яку кожен киянин чудово знав, але уникав згадувати проти ночі.