Розділ «ЯР Роман»

Мене завели до чималої кімнати з трьома заґратованими вікнами й надовго там покинули, скреготнувши ключем. У коридорі зрідка проходили люди, та до мене їм не було ніякого діла. Я здавався собі зовсім спокійним, але під ложечкою з'явився холодок, який не проходив. Я нічого осудливого не зробив, був певен, що ті хлопці швидко в усьому розберуться, випустять мене на всі чотири вітри, ще й попросять пробачення. Але час минав, сонце, яке раніше світило просто у вікна, давно звернуло, а холодок під ложечкою не проходив.

Я підійшов до вікон і спробував по черзі виглянути в кожне. Подвійні шибки за ґратами обросли таким товстим шаром пилюки, що я навіть не розгледів: стіна по той бік чи небо. Та найдужче непокоїло не це, а холодок під ложечкою, мов лиховісне передчуття.

Ключ у дверях скреготнув аж тоді, коли закурені вікна взялися густою синькою. На порозі з'явився сорокарічний, худий, мов весняна чехоня, чоловік у формі в'язничного наглядача. Він мовчки сіпнув головою й вийшов у коридор, а коли я так само мовчки виконав його волю, він сказав, ніби викашляв:

— Руки назад и — вперед!

Коли ми проминали двері, з яких люто тхнуло аміаком, я пригальмував і озирнувся на конвоїра. Певно, в очах у мене було стільки муки, що конвоїр зглянувся:

— Ладно, давай...

Потім повів мене сходами на другий поверх, сказав «Стоять!», а сам прочинив якісь двері, устромив туди голову, тоді звелів мені заходити, а сам лишився по той бік дверей.

Я розглянувся: велика кімната з двома заґратованими вікнами, на вікнах незсунуті штори, у кутках великий письмовий облуплений стіл з телефоном і лампою, прикритою абажуром із газети. У тому місці, де газета торкалася до сильної лампи, папір порудів, але й досі можна було прочитати кілька великих літер заголовка: «Троцкистск...» Поряд зі столом сидів, не дивлячись на мене, стомлений чоловік, який сказав сердитим рипучим голосом:

— Все с карманов на стол!

Я поклав насамперед свого зошита з конспектом останньої лекції професора політекономії Ткачука, тоді кілька зім'ятих троячок, тоді облапав усі кишені, витяг і знову засунув на місце гребінку з кількома вже виламаними зубцями, але господар кабінету сказав:

— И расческу тоже.

Я поклав гребінку на зошит. Ще лишилася носова хустинка, та вона була зібгана й не дуже свіжа, я самочинно вирішив її не витягати на світ Божий. Слідчий розстебнув комірця, на петлицях якого блищало по чотири шпали, простяг руку через стіл, присунув до себе аркуш паперу, умочив ручку в чорнило й почав писати, сидячи збоку столу.

— Фамилия, имя, отчество!

Так почався перший у моєму житті допит, який тривав щонайменше зо п'ять годин.

Я довго не міг уторопати, чого вимагає від мене цей чоловік, який мало не конав од перевтоми. І лише коли він запитав, чи знаю я Йовхима Дерезу й ким він мені доводиться, я почав розуміти, у чому річ. Тим часом допит уже тривав добрих півтори години. Я сказав:

— Товариш Дереза — мій сільчанин, але він мені не родич, просто сільчанин та й годі. Можливо, лише не така паскуда, як багато хто. Якщо він і робив паскудство, то не з доброї волі.

Слідчий єхидно прискалився й майже чистою українською мовою проказав:

— Значить, не робив ніякого паскудства... Значить, він чесний чоловік? — Слідчий прискалився: — Йому можна вірить?

Я відповів, що не маю підстав сумніватись у порядності дядька Йовхима Дерези.

І тут слідчий знову перейшов на російську мову: