Розділ «ЯР Роман»

Побалакали ми, побалакали, вона розпитала мене, хто я, та відкіль, та чия дочка, тоді й каже: «Ходім, — каже, — до мене, бо я, — каже, — саменька тепер, було, — каже, — два сини та чоловік, та всіх трьох позаносило».

Ну, я й кажу: піду, бо куди ж міні без ніг та ще з таким животом.

Почала вставати, встала, та на ногах не вдержуся. Хитало мене на всі боки й гойдало, я взялася за бабине Настане плече й не знаю вже, як дійшла до тієї Глевахи, так їхнє село зветься, коло Києва недалеко.

Баба Настя почала мене годувати, як малу, з ложечки, бо я вже й руку підвести не могла. Так і пролежала два місяці. А тоді воно й народилося... Семимісячне, таке слабеньке, аж світиться. Баба Настя сама міні й бабувала, а воно ж страшне, а воно нещасне, мов і не моє, тільки нищить, а крикнуть не може.

Баба Настя каже — вмре, а мене на неї зло розбирає, так би й ударила чим змогла. Ох-хо-хох, каже, в мене їх було восьмеро, то тільки двох і вигодувала, я вже знаю, яке житиме, а яке ні, хоч, каже, побивайся, хоч не побивайся, а не житиме.

Воно й груді смоктати не вміло, тоді почало пухнуть і наливаться водою, а тоді вмерло. Баба Настя сама збила труночку, сама й поховала в садку, бо я злягла в гарячку. Аж на третій день пішла під ту окацію, де могилка.

Це вже неділю, п'ятнадцятого, другий місяць ніде...

Виплакалася я, тоді поклонилась бабі Насті за її хліб та сіль. Подибаю, кажу, якось додому, може ж, застану кого із своїх. Та й пішла. Баба Настя казала, підожди хоч до весни, та міні вже не можна було довше, коли воно в могилці лежить, а мені щоночі ввижається. У шибку вітер засвище, а я вже хапаюся, мені наче воно нищить і мене кличе. Я вже чманіти починала.

Ото так і пішла, від села до села, хто дасть попоїсти, хто й до хати не впусте, люди налякані. А один мені так і сказав: ви, каже, городські, приносьте нам колючого дроту, щоб городитись од вас, а не дрантя всякого, в нас уже його дівати нема куди. А я хотіла вимінять за кохточку трохи хліба чи хоч картоплі. Думаю, в кухвайці не видно, якось дійду...

Марія скінчила, і всі сиділи непорушно, мов на похороні, бо то таки був похорон чогось небаченого, але близького й рідного; усі сиділи круг столу, дивилися на руде полум'ячко олійного каганця, і воно хвилювалось од людського дихання, а може, і людського болю, і невиразні тіні на стінах коливалися й хитали скрушно головами, ніби на справжньому похороні. Максим одчував, як у грудях щось холоне й знову починає підкочуватись угору вчорашній клубок.

Він квапно вийшов на веранду й підставив обличчя морозові. Коли ж повернувся до хати, там уже збирали вечерю, хоча й досі кожне уникало дивитись одне одному в вічі. Але потроху життя брало своє, бо людина ж таки мусить і їсти, й розмовляти, на те їй і язик дано.

Першим порушив мовчанку батько. Відколи повернувся з мандрів без руки, він не сідав їсти з усіма, намагався перехопити сам і десь навшпинячки біля печі, а тепер зайняв своє законне місце на покуті, місце старійшини, бо хоч хай там вона яка, хоч і не вся, але сім'я, і вона мусить мати голову. Батько сказав, коли стара налила йому півсклянки каламутної:

— А дерехторові?

Максим, який мовчки поступився вже вгрітим місцем на покуті, пити не збиравсь, але та зачіпка таки дошкулила йому й він налив і собі півсклянки.

— Ну, щоб усі наші додому вернулися, — проголосив Архип Іванович, тоді випив, поставив посудину на стіл і мазнув по губах куксою.

Марія цей порух, певно, бачила вперше, бо раптом гикнула, відіклала ложку й зайшлася дрібним плачем. І враз стала схожою на ту, колишню, звичну Марію, яку Максим досі ніяк не міг упізнати в постарілій чужій жінці. Батько розгубився, тоді дотямив причину доччиних сліз і кахикнув надтріснутим басом:

— Якось воно буде, кау. Жить же ж однаково треба. Шо здоровому, шо каліці. Піду, ма'ть, проситься сторожем до того, Гудима...

Він знову витер вуста, цього разу здоровою рукою, і кукси більше з-під столу не витягав. А коли Марія втерлася й знову взяла ложку, стара Нетребиха почала розповідати про своє громадське господарство. Вона інакше не називала його, як громигосп, і Максимові згадалося ще передвоєнне слово «колихтів». Так казали всі ярівчани, колись воно звучало вороже, а тепер здавалося веселим і дотепним. Але «громигосп» у материних вустах бриніло далеко не добродушно.

— Казав Гудим, по триста грамів зерна даватимуть на трудодень.

— Ого! — відгукнув батько. — Це скіки ж треба тих трудоднів тобі виробить, щоб і мене прогодувала?